ОГЛЯДАЧ / АНАЛІТИКА

Зрозуміти Китай. Чи може Пекін зупинити війну в Україні?

2024-07-30

У китайському місті Гуанчжоу 24 липня відбулися перемовини очільника міністерства закордонних справ України Дмитра Кулеби і з його китайським колегою Ван Ї. Головною темою цих переговорів був пошук шляхів припинення агресії Росії та можлива роль Китаю у встановленні сталого і справедливого миру.

Повною аналітикою на тему, опублікованою LB.ua в першій та другій частині, ділимось на нашій сторінці.

“Переконаний, що справедливий мир в Україні відповідає стратегічним інтересам Китаю, а роль Китаю як глобальної сили миру є важливою”, – сказав Дмитро Кулеба під час зустрічі з китайським колегою.

Президент України Володимир Зеленський, коментуючи візит Кулеби до Китаю, заявив, що “є чіткий сигнал від китайської сторони про підтримку територіальної цілісності та суверенітету України”. Зеленський додав, що за підсумками доповіді Кулеби “було підтверджено і те, що мені говорив лідер Китаю Сі Цзіньпін, що Китай не надає зброю Росії”.

Однак, ми пам’ятаємо, що стосунки Китаю та Росії мають статус “всеосяжного стратегічного партнерства координації нової ери” (найвищий рівень взаємодії, який має Пекін з партнерами). За оцінками наших партнерів з НАТО, Китай “є вирішальною силою, яка сприяє агресії Росії”.

Також ми пам’ятаємо надмірну активність китайської дипломатії задля провалу Глобального саміту миру.

Не секрет, що українські – і не лише українські – політики переконані, що варто Сі Цзіньпіну натиснути на Росію, як та зупинить агресію. Та чи справді це так?

І наскільки РФ залежна від Китаю зараз? На ці питання спробували відповісти експерти-міжнародники, які представили в Києві дослідження “Чого Хоче Китай? Чи може Пекін зупинити війну в Україні”, – експертка Національного інституту стратегічних досліджень Аліна Гриценко, аналітики-міжнародники Ілія Куса, Ігар Тишкевич і Вадим Денисенко. LB.ua публікує скорочений виклад їх дискусії.

“Сіцзіньпінізм”, або які ідеологічні концепції просуває лідер Китайської Народної Республіки

Аліна Гриценко: Вже кілька років в китайському політичному дискурсі функціонує таке поняття як “сіцзіньпінізм” – яке об’єднує, фактично, всі ті концепції, які просуває лідер Китаю.

Ідеї Сі Цзіньпіна базуються на так званій концепції “спільноти єдиної долі людства”. Цей концепт вигадав ще Ху Цзіньтао, який просував “концепцію спільної долі” населення материкового Китаю та населення Тайваню, тому що питання Тайваню чутливе для Пекіну, для Комуністичної партії Китаю. Досі продовжується риторика – іноді агресивна, іноді більш м’яка – щодо потенційного об’єднання, щодо поширення китайської юрисдикції на острів. І Ху Цзіньтао, просуваючи ідею “спільної долі” материкового Китаю та Тайваню, стверджував, що цього процесу не можна буде уникнути: у 2007 р. на XVII зʼїзді Комуністичної партії Китаю під час виступу він заявив, що “1,3 мільярда співвітчизників на материку та 23 мільйони співвітчизників на Тайвані є спільнотою зі спільним майбутнім, пов’язаною кров’ю”.

Сі Цзіньпін трансформував і глобалізував цю концепцію, включивши в неї слово “людство”. Під цією формулою Сі Цзіньпін має на увазі, що всі країни, всі цивілізації мають жити в “гармонії”. Сі Цзіньпін каже, що немає поганих країн, кожна країна хороша по-своєму. І це дуже зручна для Китаю риторика, яку дуже зручно просувати, зокрема, в країнах так званого Глобального Півдня – у тих країнах, які є колишніми колоніями. Таким чином Пекін намагається позиціонувати себе як країну миролюбну, як державу, яка просуває альтернативний світопорядок.

Але є одна важлива деталь: у рамках цієї концепції у Сі Цзіньпіна є своє бачення щодо місця, яке Китай має займати у світовому порядку.

І тут треба згадати іншу концепцію – “китайської мрії”. Це вже виключно розробка Сі Цзіньпіна. Концепція китайської мрії або концепція відродження великої китайської нації, яку він презентував у 2013 році, коли прийшов до влади, зводиться до того, що в рамках нового світового порядку, коли всі живуть у гармонії та злагоді, Китаю має відводитися особливе місце, – справедливе. Сі Цзіньпін каже, що Китай був незаслужено, несправедливо ображений, починаючи з 18 століття. Зараз, починаючи з 70-х років ХХ століття, завдяки реформам Ден Сяопіна Китай зміг стати на ноги, досягти певних економічних результатів тому має зайняти відповідне місце у світовій системі, у міжнародних відносинах. Стати якщо не однозначним лідером, то, принаймні, зайняти рівнозначну позицію зі Сполученими Штатами Америки.

З точки зору Сі Цзіньпіна і Комуністичної партії Китаю, китайська цивілізація є однією з найдавніших, фундаментальних у світі, існує вже кілька тисячоліть, – це і є важливим фактором, який обумовлює мотивацію Китаю щодо його геополітичних амбіцій. Китай зі зневагою ставляться до Сполучених Штатів Америки, які існують приблизно 200 років, вважає, що це несправедливо, що така молода країна, по суті, зараз є гегемоном у світі – і в політичному, і у фінансово-економічному контексті, має потужні інструменти впливу на інші держави, що не є справедливим.

А от саме такі країни, як Китай – одна з найдавніших цивілізацій, повинні належати до країн-лідерів. І це буде справедливо.

До речі, ця концепція призвела до того, що пізніше з’явилося таке поняття як “дипломатія бойових вовків” – агресивна риторика з боку Міністерства закордонних справ Китаю, що розпочалась у 2013 році, коли китайські дипломати почали дуже агресивно відповідати на будь-яку критику з боку Сполучених Штатів Америки.

Є ще одна цікава концепція, яку варто згадати, для того, щоб зрозуміти мотивацію Китаю. Це теж конфуціанський концепт, що походить зі стародавнього Китаю – Tianxia, який дослівно перекладається “Під небом”.

Ця сіноцентрична модель світопорядку визначає, що в центрі є Китай, імператор як Син неба, навколо нього – чиновники, далі – населення країни, а навколо Китаю – держави-варвари, які приносять Китаю данину.

Ще три глобальні ініціативи і новий безпековий ексклюзивно “азійський” простір, в якому немає впливу США

Аліна Гриценко: Сі Цзіньпін у 2022-23 роках запровадив ще кілька важливих ініціатив. Глобальна цивілізаційна ініціатива зводиться до, що світ нараховує безліч цивілізацій, безліч країн, кожна з яких унікальна по-своєму і треба це різноманіття зберегти. Ця ініціатива цікава в контексті протиставлення Сполученим Штатам Америки, тому що китайці критикують спроби США експортувати ліберально-демократичні цінності, іноді це траплялося військовим шляхом – і китайці це використовують проти США, критикуючи поганих американців, які намагаються насаджувати демократію в різні країни, а демократія ж різна, з точки зору Китаю, має різні виміри, різні варіанти, у кожної країни – своя демократія. Китайці щиро вірять, що в них теж демократія – з китайською специфікою. Так само, як і соціалізм з китайською специфікою.

Друга ініціатива – це Глобальна безпекова ініціатива, яка базується на бажанні Китаю стати лідером в Євразії, і в цьому Китаю допомагає ШОС – Шанхайська організація співробітництва як певний майданчик.

Китай намагається позиціонувати Євразію як певний ексклюзивно “азійський” географічний простір, в якому не має бути Сполучених Штатів Америки, а Китай має відповідати за безпеку регіону.

З іншого боку, світобачення Китаю як унікальної цивілізації не дозволяє КНР об’єднати навколо себе справжніх союзників або партнерів. І це важливо розуміти в контексті дискусії про потенційне створення “азійського НАТО” – це навряд чи буде можливо не тільки тому, що, на відміну від НАТО, в Азії немає якоїсь спільної воєнної, воєнно-політичної загрози, проти якої країни регіону могли би об’єднатися під егідою Китаю, але й тому, що навколишні держави побоюються відродження китайського гегемонізму.

Китай намагається просувати риторику, що він не є агресивною державою. Пекін декларує миролюбну позицію ще і тому, що в китайській історії не так багато досвіду експансіоністських воєн – їх було небагато, вони не завжди були успішними, і тому Китайська імперія в певний період часу намагалася поширювати свій вплив на регіональні держави шляхом, умовно, культурної дипломатії.

Однак, завдяки зростаючим економічним можливостям Китай дедалі більше вдається до маніпулювання економічними ресурсами для впливу на міжнародні відносини.

Третя ініціатива – це Глобальна ініціатива розвитку, яка, знову ж таки, зводиться до позиціонування Китая як одного з глобальних лідерів, який в курсі світової адженди і активно намагається брати участь у вирішенні глобальних проблем.

Усі ці ініціативи спрямовані на одне – на утвердження Китаю як одного зі світових лідерів. Але, враховуючи той факт, що конфронтація зі Сполученими Штатами набирає обертів, це та тенденція, той процес, який червоною ниткою буде пронизувати міжнародні відносини, світову політику ще кілька наступних десятиліть.

Епоха мирного піднесення Китаю. Як китайці бачать себе у цьому світі

Ілія Куса: Китай завжди вважав себе центром Всесвіту – найбільшою, найпотужнішою, найкращою державою-цивілізацію, перед якою всі мають тремтіти. На їхню думку, китайський світ – це сама Піднебесна. Їм більше ніхто не потрібен. Так існувало завжди, це був для них нормальний порядок речей, поки вони не програли конкуренцію європейським імперіям. Починається так зване “століття приниження” – цей наратив почав активно розповсюджуватися з першої половини XX століття, про нього говорять і китайські націоналісти, і китайські комуністи.

Під “століттям приниження” мається на увазі період від так званих “опіумних війн” – від середини XIX століття і наступні 100 років, до другої половини XX століття, коли Китай, на їхню думку, був у напівколоніальному стані, коли європейській імперії, намагаючись відкрити Китай для своїх товарів, нав’язали йому декілька десятків угод, які в Китаї вважають нерівноправними, несправедливими або нерівними. Угоди дійсно були нерівноправні: імперії нав’язували свої умови – торгові, політичні, економічні, вони змушували китайців відкривати свої порти для їхніх товарів, по суті виводили з-під юрисдикції Китаю цілі міста, робили всіх іноземців вищими за національні закони. При чому, такі угоди були з Францією, з Британією і з Російською імперією.

“Століття приниження” для Китаю стало травмою загальнонаціонального масштабу, яка, у свою чергу, стала драйвером їхньої зовнішньої політики і залишається до сьогодні.

2003 рік – початок епохи мирного піднесення Китаю в період Дена Сяопіна і його економічних реформ. Чому “мирне піднесення”? На думку китайців, це період, коли Китай має повернути собі свій статус, має нарешті вийти на рівень найпотужніших держав, як це колись було, але мирним способом. Тобто ставка робилася на невоєнні, неполітичні способи впливу, а на економіку, інвестиції, фінанси, технології, інфраструктуру – на те, чим вони займаються зараз в багатьох регіонах. Тобто, Китай прагне посилення своїх позицій в глобальній економіці без воєнного впливу.

Тому ключова задача КНР – це повернення свого місця у світовій історії та політиці. Не захоплення якихось нових територій, не створення якоїсь нової імперії, а саме “повернення свого місця”, яке вони вважають законним, у світовій історії та політиці. Китайці хочуть повернути природний, як вони вважають, порядок речей, де Китай – велика держава, один з полюсів світу.

Тому епоха Сі Цзіньпіна характеризується періодом активної експансії, який має завершитися поверненням Китаю до ряду великих держав.

Власне, їхня участь як посередників в нормалізації відносин між Саудівською Аравією та Іраном – це був приклад, коли вони почали грати в політичні ігри, в посередництво, чого раніше не було. Поки що не дійшло до застосування воєнної сили, – вони поки не роблять на це ставку, але це може колись статися, коли вони відчують, що це – єдиний спосіб ще раз довести, що вони мають повернутися на своє місце.

Мета Китаю – ліквідувати західний світовий порядок

Ілія Куса: Глобальні інтереси Китаю, без прив’язки до Росії, до України, виглядають наступним чином: ліквідувати західний світовий порядок, який сформувався після Другої світової війни, а особливо після 1991 року, в якому домінують країни ЄС і НАТО на чолі зі Сполученими Штатами.

На думку китайців, на його місці має постати більш справедливий світовий порядок. У них два варіанти: це або біполярний світовий порядок, де домінують Китай і США, другий варіант – це багатополярний або поліцентричний світовий порядок, де немає явного лідера, а є пул країн. Очевидно, це будуть США, Китай, Франція, Німеччина і якісь інші країни. Але поліцентричний порядок – це більш хаотичний порядок.

Друге, чого прагне Китай: здобути визнання себе як рівноправного гравця. Це визнання для Китаю виглядає як наявність у КНР власної сфери інтересів, яку ніхто не оспорює. Це наявність їхньої здатності самостійно визначати собі політичний режим, модель економічного розвитку, брати участь в різних глобальних дискусіях, міжнародних організаціях і так далі. Тобто, Китай прагне визнання і діалогу, в першу чергу, зі Сполученими Штатами, на рівних.

Пекін прагне передомовитися з чільними великими державами про нові правила гри. Для Китаю дуже важливо змінити архітектуру безпеки, яка існує з часів, коли держави-переможці після Другої світової війни домовилися про нові правила гри, новий світопорядок, створили Радбез ООН. Сьогодні Китай наголошує, що, мовляв, епоха пройшла, вже є багато країн, які претендують на те, щоб мати такий самий голос, як ті країни, які свого часу створювали ці правила гри, і настав час про це поговорити з більшою кількістю учасників, – не тільки п’ять країн, в основному, західних, але й Китай, Туреччина, Бразилія, Південна Африка, Індонезія, Емірати і багато інших.

Вони навіть хочуть мати право висувати претензії на такі категорії як демократія, свобода, справедливість – тобто те, що визначається за певними західними стандартами. Демократія – це західний концепт, ми до цього звикли. Для Китаю важливо, що вони мають альтернативну думку, та її мають визнати і поважати – це на ідеологічному рівні.

На економічному рівні – розподіл і контроль над різними ринками.

Для Китаю важливо зберегтися у ядрі нового світопорядку як ключова високотехнологічна економічна держава і щоб їй не заважали, і, звісно, – формування нової євразійської архітектури безпеки за участі Китаю та регіональних держав. Європейська структура безпеки, яка лежала в основі епохи часів “холодної війни”, і була основою європоцентричного, західноцентричного світового порядку, має бути змінена на щось ширше – на євразійське або більш глобальне.

На регіональному рівні Китай реалізує свій вплив через глобальну ініціативу “Один пояс – один шлях”, яка, грубо кажучи, полягає в тому, щоб створити глобальну логістику “під себе”, під свої інтереси – економічні і торгові в першу чергу, шляхом вливання трильйонів доларів, які вони вже витратили, на інфраструктурні проєкти, будівництво доріг, магістралей, портів, транспортних коридорів – сім великих транспортних коридорів вони створили тільки в Азії. Вони виділяють під це кредити, під які країни підв’язуються і, відповідно, починають залежати від Китаю. Таким чином, невоєнним методом Китай створює загальну логістику, дозволяє китайським товарам заполонити світові ринки. Країни, які беруть участь в цій ініціативі, зближуються з Китаєм, отримують кошти, починають більш позитивно дивитися на Китай, а Пекін, зі свого боку, отримує якийсь функціонал, стає для них цінним. Відповідно, цим країнам вже важко від Китаю відмовитися або ігнорувати його інтереси.

Головні інструменти експансії Китаю, зокрема, на пострадянському просторі, це торгівля, кредити, інвестиції, технології. І, як ми бачимо, саме цим Китай успішно за останні 15 років потіснив Росію в Центральній Азії, отримав там лідерство.

Головна перевага Китаю над Заходом: гроші без жодних додаткових політичних вимог

Ілія Куса: Чому сотні країн беруть участь в ініціативі “Один пояс – один шлях”, попри те, що вона має ризики?

Чимало з цих країн, особливо Глобального Півдня, готові брати китайські гроші, тому що вони дешевші і за ними немає політичних вимог. І в цьому головна перевага КНР над Заходом.

Натомість західні країни, коли роблять інвестиції, висувають ряд стандартів або вимог: демократизація; те, як має виглядати бізнес-клімат; ціннісні речі – права людини, верховенство права, є певні вимоги до системи державного управління, до ситуації з корупцією, до регулюючих органів і так далі. Це може створювати проблеми, особливо в країнах авторитарного характеру, або в країнах, для яких ці питання не є важливими через їхні культурні або інші особливості.

Чому Китай був такий успішний в Центральній Азії? Бо центральноазійські країни шукають зараз кредити, стимули для розвитку своєї економіки, західні політичні вимоги для них некомфортні, а Китай не висуває таких вимог.

Взагалі сьогодні загальносвітовий тренд у міжнародних відносинах – балансування ризиків, країни не бажають ставати на чийсь бік, і Китай навчився на цьому дуже добре грати, тобто, він заходить там, де країни мають бажання диверсифікації.

При цьому Китай не протестує, якщо, наприклад, Казахстан, паралельно має якісь відносини зі США. Поки що, принаймні.

Позиція Китаю щодо війни в Україні

Ілія Куса: Вигода, яку Китай отримав від війни в Україні, це ізоляція Росії Заходом. У Росії немає великих альтернатив, щоб компенсувати свої втрати від західних санкцій і вона змушена спиратися на незахідні держави – такі як Китай. І таким чином Пекін отримує серйозні можливості поставити Росію в залежність від себе: економічно, торговельно, фінансово.

Завдяки війні в Україні Росія перетворюється на молодшого партнера Китаю по всіх напрямках.

При цьому Китаю не потрібна Росія як суперагресивна, надпотужна держава. Вони не сприймають РФ як полюс світового впливу. Для них головне – це США, все.

Але, з іншого боку, їм не потрібна тотальна поразка Росії, тому що це – потенційний розвал, якісь кризові явища, а в них дуже великий спільний кордон – і це питання безпеки Китаю.

По-друге, поразка Росії – це перемога Заходу і Сполучених Штатів, – ідеологічно і політично Пекін не може її допустити. І, по-третє, це означатиме, що не збудеться їхня мрія, що старий світовий порядок дійсно руйнується. Їхня мета – не зберегти Захід і світовий порядок, а навпаки – їх добити. І Росія – це такий таран Китаю в цьому сенсі.

Війна в Україні для них – це проксі-війна між архітекторами старого світопорядку і претендентами на новий світовий порядок.

В усьому цьому контексті Україна для них – це слабка проамериканська держава, без чітко зрозумілих амбіцій. Так вони нас сприймають.

Ми для них – країна з великим потенціалом, яка дуже залежить від США, і вони вважають, що ця залежність не зникне нікуди в найближчі роки. І через це у нас з Китаєм головна проблема.

Ігар Тишкевич: За останні 4-5 років Китай заявив публічно про свої політичні амбіції. До цього мова йшла, скоріше, про економічну експансію, але навіть “Один пояс – один шлях” було визнано економіко-політичним проєктом. І дуже важлива ще одна річ, яку не розуміє значна частина українських еліт. У виступах Сі Цзіньпіна визначено мету, що КНР має стати ключовою державою в світі – або однією з ключових – у 2050 році. Про це Сі заявляв у 2020-2022 роках. А країна, яка не може планувати більше як п’ятирічку і річний план називає стратегією, – не може бути зрозумілою для країни, яка планує масштабами 30-ти років. Це варто нам розуміти.

Ілія Куса: Ключове, що треба знати про Китай і про їхню зовнішню політику, це те, що, на відміну від Росії – тут у них серйозні розходження, – Китай ніколи не робив ставку на експорт якоїсь моделі. Китай після періоду Мао Цзедуна визначив, що є комунізм з китайською специфікою, він китайців влаштовує і цього достатньо. Всі інші країни нехай живуть, як хочуть, головне, щоб вони не загрожували життєво важливим інтересам Китаю.

І друга історія: не існує “китайського світу” – на відміну від “русского міра”, який існує і концептуалізований. Є великий Китай – і цього достатньо. Всі інші мають це визнати, дивитися на Китай як на велику державу, але не більше того.

Китай, коли розвиває такі проєкти як БРІКС чи ШОС, не розглядає їх як антизахідні, а більше – як незахідні. Це альтернатива, яку Китай збирає, щоб показати, що вони теж можуть робити, як США, що вони на одному з ними рівні.

Росія інструменталізує ці проєкти. Вона їх бачить як інструменти тиску на Захід. Для них БРІКС, ШОС – це майбутнє “антиНАТО”, яке буде в активному протистоянні з країнами Північноатлантичного альянсу та ЄС. Хоча Китай це так не бачить.

І саме тут є серйозні розходження між Росією та Китаєм, і через це Пекін не бачить РФ як полюс світового впливу.

Чи можливе воєнне зіткнення між США і Китаєм ближчим часом?

Ігар Тишкевич: Навряд чи, тому що це не вигідно ні одним, ні другим. Якщо говорити про Тайвань, то політикою Тайваня керує парламент. А там більшість донедавна мала Демократична прогресивна партія (ДПП), частина якої виступала за незалежність. З іншої сторони є партія Гоміньдан, яка Тайвань де-факто зробила. І ця партія першою в світі направила вітання зі 100-річчям КПК. Через пів року дуже велика делегація чиновників партії Гоміндан була в поїздці на материковий Китай. У частини Гоміндана є концепція “Одна країна – два шляхи”. Це дуже близько до концепції “Одна країна – дві системи”, запропонованій на початку 1980-х Ден Сяопіном.

Тобто для Китаю на сьогодні ситуація така: потенційні союзники за кілька років можуть збільшити свій вплив у Тайвані, навіщо тобі воювати? Можна просто зачекати.

Ілія Куса: Якщо буде проголошення незалежності Тайваню, Китай для демонстрації сили спробує створити блокаду острівної держави і це може викликати сутички з американським флотом на морі. Це – єдиний сценарій.

Аліна Гриценко: Ми не можемо так просто розмірковувати про можливість зіткнення між США та Китаєм, адже, по-перше, це дві ядерні держави, і, по-друге, це буде масштабний конфлікт, якщо втягнуться регіональні союзники США: зокрема, Японія, Філіппіни, Австралія, Нова Зеландія, і, залежно від того, хто буде перебувати при владі в Південній Кореї, ще й Південна Корея (якщо там при владі будуть знаходитися консерватори, які традиційно займають проамериканський зовнішньополітичний курс і які отримали ядерні гарантії від Сполучених Штатів минулого року).

Фактично, це буде світова війна.

Погоджуюся з думкою, що на сьогоднішній день Китаю не вигідно ініціювати зовнішню інтервенцію. У випадку, якщо на Тайвані керівництво ухвалить рішення про зміну дипломатичного статусу, про визнання незалежності, для Китаю більш вигідною стратегією буде не військове вторгнення – бо немає гарантії, що Пекін зможе успішно провести цю складну операцію, з висадкою десанту та авіацією, – такого досвіду у нього немає. Маючи приклад Російської Федерації вони не будуть впрягатися в авантюру, яка не несе стовідсоткового гарантованого успіху. Для них, дійсно, буде вигідніше організувати блокаду острова, що у своїй торгівлі залежить на 100% від морських комунікацій, на 90% – від енергоімпорту. У разі блокади залишаться близько 200 днів, щоб якось вирішити це питання.

Визнання незалежності з боку Тайваню – це єдине, що може спонукати Китай до зовнішньої інтервенції. Та і Демократична прогресивна партія, і Гоміндан неодноразово робили заяви про те, що Тайвань де-факто є незалежною державою, тому і змінювати дипломатичний статус немає потреби.

Для Китаю виникає питання: а що робити далі з Тайванем? Умовно, захопили Тайбей за три дні, а далі що? Інтегрувати Китай на сьогоднішній день за аналогією з Гонконгом не вийде. На Тайвані більшість населення не сприймають себе як китайців, вони сприймають себе як тайванців, не вважають материковий Китай своєю прабатьківщиною. Для Китаю це проблема, тому що останні десятиліття ми спостерігали народження нової нації, політичної, в першу чергу. І тут у КНР виникає набагато більше проблем, ніж якихось вигод.

Я би сказала, що в середньостроковій перспективі військове зіткнення маловірогідне.

З іншого боку, ми маємо незабаром вибори в Сполучених Штатах Америки, є вірогідність того, що до Білого дому повернеться Дональд Трамп, і тут вже передбачити, що буде відбуватися у відносинах між США та КНР, дуже складно.

Економічна експансія КНР, створення “вузлових точок” в Європі

Ігар Тишкевич: Є два процеси. Давайте згадаємо, що обговорювали в Давосі вісім років тому: четверту промислову революцію і перехід до економіки знань. І друга частина – це деконструкція світового порядку. Оскільки світопорядок, який був створений для того, щоб запобігати військовим конфліктам, не працює вже надцять років. Останньою операцією ООН з примусу до миру була Корейська війна. Після цього – все, просто цього ніхто не хотів визнавати.

Ця система будувалася як двополярна, де є Росія та Західний світ.

Та паралельно з цим ключовою, все ж таки, є економіка. Глобальна трансформація економічної системи змінює формат співіснування. Ключовим є не контроль територій, а контроль технологій. І тут дуже важливо звернути увагу на позицію США. Навіть з Євросоюзом сполучені Штати переформатували більшість своїх уявлень про науково-технічне співробітництво. Якщо раніше було так: ми просто створюємо технології, якими користують всі, то останні десять років – ми працюємо над новими технологіями, але фінал має бути на території США з американським патентом. Тобто, США прагне залишати за собою можливість домінувати за рахунок концентрації технологій. Це, звісно, не подобається навіть союзникам – державам ЄС, але що вони можуть зробити?

З іншої сторони, Китай, що на початку був імпортером технологій, останні сім-вісім років починає процес створення технологій з партнерами – не крадіжки, як у нас люблять говорити, хоча промислове шпигунство ніхто не скасовував. І тут для Сполучених Штатів Китай – загроза, він не повинен стати таким же потужним, тому вся політика США спрямована на уповільнення зростання впливу Китаю.

Відповідно, якщо неможливо співпрацювати зі Сполученими Штатами Америки, – Пекін шукає інших партнерів.

Сьогодні система підтримання світопорядку змінюється.

США оптимізують ресурсну базу задля того, щоб не витрачати ресурси на роль глобального поліцейського – про це свідчить вихід з Афганістану, а також створення регіональних коаліцій держав, які, теоретично мають бути провідниками американських інтересів.

Звісно, Китай заходить на порожнє місце зі своїми інтересами, але чи хоче КНР виконувати роль світового поліцейського? Ні. Це та ж сама раціональна політика: навіщо витрачати зайві ресурси, коли можна діяти іншими методами. Фактично, і регіональна, й інша політика КНР йдуть у цій логіці: боротьба за світове лідерство і конкуренція, але одночасно і співпраця зі США.

Якими методами діє КНР?

1. Створення та захист транспортних коридорів.

2. Виклик ідеологічній монополії Західного світу. Навіть в Україні ми це бачимо. Ще десять років тому ключова ідеологема співпраці з країнами ЄС та США – що ліберальна демократія є обов’язковою умовою спроможності держав та їх розвитку.

Що робить Китай зі своєю економічно-торговельною експансією? Вони говорять: “Ми – демократія? – Ні. Ми розвинені? – Так. Наші партнери – демократії? – Ні. Вони розвинені? – Так. В такому разі, хто бреше: Захід чи ми?”.

І це дуже важливий, але поки що недооцінений саме ідеологічний виклик. Тому що, якщо перестає працювати монополія на формулу, де “демократія дорівнює добробут окремого громадянина”, то постають питання: чи будуть успішними демократичні революції? Чи мають західні держави право захищати демократію, права людини в інших країнах? За рахунок чого тоді західні країни забезпечуватимуть збереження своєї зони впливу?

3. Використання антиамериканізму або антиколоніалізму. Це не означає спробу розв’язати конфлікти із західними країнами – ні. Колишні колонії, держави, яких певною мірою не задовольняє формат співпраці зі США та Європейським Союзом, стають союзниками Китаю. Але є й країни ЄС, що не задоволені форматом наукової співпраці зі Сполученими Штатами. Це також антиамериканізм, тільки іншого формату. І він також вигідний Китаю.

4. Технологічний стрибок. Китайська програма “Made in China 2020-25” – це не лише про промисловість. Це про докорінну зміну системи освіти, про науково-технічне співробітництво, про військове співробітництво і зміну функціонування соціальних інституцій.

Коли зараз Китай просувається в Європу, він намагається формувати вузлові точки на “Поясі – шляху”. Це країни, які мають кордони з більш потужними державами, або союзами держав, але при цьому мають власні амбіції.

На початковому етапі була спроба працювати через Україну, але, знову ж таки, планування і жадібність частини українських еліт часів Януковича призвели до того, що ми маємо чотири не закритих досі проблемних пункти по китайських кредитах, які брали, але виконувати зобов’язання не могли, і маємо ще кілька додаткових проблем, які виявилися під час комунікації часів Порошенка. Це призвело до того, що Лукашенко вискочив, як чорт з табакерки, і використав те, що Україні стало не цікаво.

І Білорусь зараз – одна із вузлових точок для КНР, попри зовнішньо-політичну ізоляцію зі сторони Заходу. Чому? Бо з одного боку – Росія, з іншого – Європейський Союз.

Друга вузлова точка, яка проявляється сьогодні на Балканах, – це Сербія, куди нещодавно приїздив Сі Цзіньпін, і з точки зору механізмів, підходів – вони дуже схожі.

Що ще стосується Європи. Для Китаю дуже важлива і цікава ідея автономізації зовнішньої політики ЄС. Це означає, що європейські країни не будуть іти в руслі американської політики. При чому, КНР може працювати як цілком з ЄС, так і з окремими державами. Що проявилося в тому числі у створенні неформальних вісей співробітництва.

Особливості “входження” Китаю в інші країни

Ігар Тишкевич: Входження Китаю в співпрацю з країнами має певні етапи.

Перший етап. Розвиток логістики і торгівлі. Якщо держава зацікавлена – починаються переговори, візити і заяви про розвиток стратегічного співробітництва.

Тут також є одна дуже велика помилка українських аналітиків і журналістів, які вважають, що договір про стратегічне співробітництво – це щось таке велике. А для китайців, якщо брати по 10-бальній шкалі, то договір про стратегічне співробітництво – це 3 з 10.

Другий етап. В державу приходять приватні так звані “токсичні компанії”, які намагаються заробляти на дуже ризикованих інвестиціях. Частина з таких компаній або банкрутують, або порушують місцеве законодавство – і такі компанії КНР в жодному разі не захищає. Це перше таке випробування для місцевих еліт – наскільки вони спроможні: чи зможе країна змусити такі токсичні компанії виконувати місцеве законодавство або вигнати їх з країни. І якщо держава заплющує на таке очі і вирішує не чіпати власників китайського бізнесу, то це означає, що держава неспроможна бути партнером. і в такому разі йдеться вже про боргові пастки, про китайський диктат.

Третій етап. Технологічна кредитна лінія – ще один дуже цікавий інструмент, який дає колосальні можливості для країн-партнерів Китаю, але водночас є певною пасткою. Вже говорилося, що кредитна лінія від ЄС чи США – це додаткові умови політичного характеру, або додаткові умови щодо зміни внутрішньополітичної ситуації. Багатьом державам це не подобається.

Китай іде іншим шляхом, просуває свій вплив іншим механізмом: він пропонує кредит з дуже низькою відсотковою ставкою на створення або модернізацію промисловості, але – за таких умов:

– бізнес-план – наскільки, наприклад, завод, може бути прибутковим;

– під гарантії держави;

– технологічна база – верстати, обладнання – мають бути китайські.

Якщо західні країни хочуть прив’язати країну до себе політичним шляхом, то Китай – технологічним. Бо якщо в тебе китайські верстати – то за запчастинами або фахівцями ти будеш звертатися до Китаю.

Чому я кажу, що це – пастка і домашня робота? Це спроба оцінити, наскільки держава спроможна планувати і оцінювати можливості свого успіху – тому що можна набрати кредитів, збудувати заводи, але вони не будуть прибутковими. Китай в такому разі нічого не втрачає. Якщо ж партнер спроможний, то він розраховується з кредитами і залишається партнером Китаю. Зараз це починається в Сербії. В Білорусі була кредитна лінія на 15 млрд доларів, з яких білоруси спромоглися вибрати лише 7,5 млрд.

Четвертий етап. Технологічне та військово-технічне співробітництво. На початку це може бути передача військової техніки, а далі – якщо у держави є власний ВПК – йдуть договори про локалізацію або створення зразків озброєнь.

Що тут? Оцінка промислового потенціалу країни на можливість виготовлення зброї, оцінка щодо можливості збереження секретів з боку держави, оцінка можливості експорту цієї зброї. Наприклад: на китайських технологіях зроблена білоруська РСЗВ “Полонез”. Але Китай не давав дозволу на передачу їх Росії. В результаті, “Полонези” є в Азербайджані – під час війни вони дуже гарно себе проявили, в Єгипті, можливо, ще в африканських країнах десь, але їх немає в Росії. Тому що Пекін забороняє. Це також випробування держави на міцність: зможеш ти це зберегти чи ні. І на цьому тлі Китай починає створювати технопарки та спільні технологічні компанії на території держави-партнера: невеликі і не зовсім сучасні, але це те, чого в цієї держави немає.

П’ятий етап. Освіта і наукова діяльність. Китай із задоволенням приймає студентів з інших країн – для них існують стипендіальні програми. Це “м’яка сила” Китаю, тому що людина, яка кілька років прожила там під час навчання, повертаючись на батьківщину, стає там провідником китайських інтересів. Друга частина – це китайські студенти в інших державах. Це не лише наука, але й культурний обмін – а для Китаю важливо, щоби частина громадян мала такий досвід.

Ще одне – це створення спільних центрів розробки на базі університетів. Це дуже важливий етап і ще один тест для держави-партнера. Або вона, маючи технології, просто обмінює їх на товари, як теперішня Росія. Або “технології – на технології”, тобто починається спільна розробка.

Співробітництво з Китаєм – це постійні тести. І треба розуміти, що Китай заходить в країну рівно настільки, наскільки держава готова його запускати. Якщо держава неспроможна, слабка, нерозумна – Китай зайде в кожну домівку, аж до родини.

Шостий етап. Стадіонна дипломатія. Дуже гарний тест, особливо для держав, які розвиваються. КНР пропонує: а давайте ми вам подаруємо, припустимо, стадіон, бібліотеку або ще щось. Бідні держави, звичайно говорять: “Ура! У нас не було чогось на 100 млн доларів, а тепер буде”. Але це також тест на рівень планування: а чи буде завантажена ця потужність? І головне, що ти попросиш: стадіон, концертну залу чи бібліотеку? Будь-що збудують. Але це тест на адекватне світосприйняття і ціна за нього в масштабах Китаю дуже невисока – 100-150 млн доларів.

Сьомий етап. Фінансова сфера – прихід юаня. Дуже важливо зауважити, що досі, окрім токсичних інвесторів, про інвестиції не йшлося. Тому що на початковому етапі Китай фінансує через кредити. Тому розрахунки, що прийде Китай і заллє нас інвестиціями – це лише в тих державах, які проявили свою неспроможність. Тоді КНР приймає рішення: гаразд, ми вливаємо власні кошти, працюють наші робітники і ці об’єкти належать нам. Тому мова про нормальні інвестиції та створення нових технологічних компаній можливі лише після останнього пункту.

Економічні відносини між Китаєм і РФ: наскільки велика залежність Москви?

Вадим Денисенко: Почну з однієї з найважливіших речей – з міфу, в якому живе абсолютна більшість українців, про те, що Росія є вассалом Китайської Народної Республіки. Це ми чуємо від поважних експертів, від ЗМІ, від певної частини українського політикуму. На жаль, чи на щастя, але ми повинні чітко розуміти, що Росія не є на сьогоднішній момент і в найближчий час не стане політичним васалом Китаю.

У принципі, ми можемо говорити про економічні перекоси, про те, що зараз Китай для РФ є “покупцем останньої надії” по цілому ряду товарів, про це, що РФ не може вижити в багатьох аспектах без допомоги КНР, але в політичному плані Росія не є вассалом Китаю на даний момент – Китай не може стукнути кулаком по столу і наказати завтра закінчити війну.

Так, Китай має певний інструментарій впливу, так, Китай має потужності натиснути на дуже серйозні больові точки, які можуть прискорити ті чи інші дії РФ, але казати про те, що Китай має можливість в ультимативній формі закінчити цю війну або вирішити ті чи інші питання в Москві – на жаль, це неправда. Те, що робить Російська Федерація в Африці, в Північній Кореї, все те, що відбувається в цілому ряді регіонів світу, на жаль, говорить про те, що Росія не збирається здаватися, і все ж таки вважає, що вона ще має шанси – дуже ілюзорні з нашої точки зору – бути третім полюсом світу, і за це вона бореться.

Яким чином зараз відбувається економічна співпраця Росії та Китаю?

У 2023 році експортно-імпортні операції, торгове сальдо становило 220-240 млрд доларів. І екстраполюючи перші чотири місяці цього року, ми можемо сказати, що цього року цифри будуть приблизно такими ж. Розбіжність в 20 млрд доларів пояснюється тим, що є частина закритої інформації, про яку ми можемо робити певні припущення.

Так, товарообіг РФ-КНР виріс. фактично, вдвічі, порівняно з 2021 роком.

Дивлячись на ці цифри, ми розуміємо, наскільки різко зросла роль КНР в економіці РФ, але також вона зросла і з точку зору надприбутків, які отримує Китай, завдяки, в тому числі здешевленню російських енергоресурсів.

Але хотів би звернути увагу на прямі китайські інвестиції в Росію. У 2021 році вони були трошки більше 4 млрд доларів, за 2023 рік вони складають 2,35 млрд дол. Це не те що мізер – ми можемо говорити про відсутність прямих китайських інвестицій в російську економіку. При чому вони де-факто розподілені між 7-8 регіонами РФ, перш за все, це – Москва і Московська область, Петербург і Ленінградська область, і кілька регіонів Далекого Сходу. Але в цілому ми можемо говорити, що, фактично, як такої китайської інвестиційної експансії в Російській Федерації немає, не намічається і найближчим часом не буде.

Торгове сальдо. Тут ми маємо один цікавий висновок, який дуже важливий для нас. Якщо ми будемо говорити про довоєнний період, торгове сальдо було позитивним для РФ, вона заробляла приблизно 12 млрд дол. На сьогоднішній момент, при тому, що, приблизно, половина російської нафти і не лише експортується в КНР, торгове сальдо починає наближатися до нуля. Це дуже важливий для нас момент: китайські телефони, комп’ютери, автомобілі, чіпи, верстати – тобто, товари з доданою вартістю дають Китаю стільки ж, скільки отримує РФ від продажу своїх копалин. Ми можемо з великою часткою вірогідності стверджувати, що завдяки знижці на енергоресурси Китай заробив приблизно 20-25 млрд доларів. І це для нас дуже важливий аспект, тому що це свідчить про зменшення надходжень будь-якої валюти в РФ від торгівлі з Китаєм – на що розраховував Кремль.

Коли я кажу про Росію як про сировинний придаток, я хочу, щоб ми розуміли, наскільки важливий Китай на сьогодні для неї. 45,7% усієї експортної нафти купує Китай, 42% від російського експорту вугілля – Китай, 62% міді направлено до Китаю, алюміній – експорт збільшився з 67 до 84%, і на сьогодні єдиним виробником сировини для алюмінію, глинозему, стала китайська компанія, тому що Миколаївський глиноземний завод, що раніше належав “РУСАЛу”, зупинився.

90% російського нікелю йде в Китай. Залізорудна сировина з РФ на ринку КНР займає 2%, але водночас це 45% від усього експорту руди Росії у 2023 році. 25% агропромислового комплексу Росії йде в Китай.

Платина – 25% всього експорту йшло до Китаю, золото – 60%, трішки більше 50% всієї лісопромислової продукції йде в Китай.

Ми можемо сказати, що по всіх основних сировинних експортних позиціях Російська Федерація або наближається до свого критичного показника щодо продажу в одні руки, або вже перейшла цю межу. Повторюся: Китай для Росії зараз став покупцем останньої надії.

Якщо ми говоримо про імпортні операції: легкове автомобілебудування Російської Федерації зникло як таке і, фактично, більше 80% всіх автомобілів постачає Китайська Народна Республіка, до 60% доходить експорт вантажних автомобілів і так званої спецтехніки, у 2023 році ключовим постачальником верстатів (які практично всі йшли на російський ВПК) був Китай. Тут ми ще маємо звернути увагу на те, що 40% товарів подвійного призначення прийшли до РФ саме з Китаю, 89% мікросхем, які були придбані Росією, прийшли з Китаю.

Також потрібно говорити про телекомунікації як окремий напрямок економіки, який стає все більш залежним від Китаю. Росія намагається шукати шляхи диверсифікації для постачання товарів, які потрібні насамперед для ВПК. Судячи з усього, вони більш-менш наситили ринок верстатами з обробки заліза і отримали певний люфт на найближчі 12-24 місяці, щоб не закуповувати нові верстати для ВПК у таких масштабах.

Зазначу, що з січня 2024 року різко зріс імпорт в Росію індійських комп’ютерів та електроніки, це – спроба заміни китайських мікросхем, але Індія не має таких серйозних технологій, як Китай.

Ми можемо констатувати, що ринок Росії близький до насичення по імпорту китайських товарів, і експорт російських товарів в Китай знаходиться майже біля плато.

Чому російський ринок знаходиться біля плато? Не тому, що в них немає грошей – вони в них є, оскільки санкції Заходу призвели до того, що всі гроші залишаються в РФ, у них достатньо серйозна ліквідність на всіх фінансових ринках. Але у росіян на сьогодні не вистачає кваліфікованої робочої сили. Це ключове гальмо російської економіки.

У силу того, що в росіян не вистачає новітніх технологій і робочої сили, вони фактично вперлися в максимум, який можуть взяти з КНР.

Без вирішення питання дефіциту людського потенціалу РФ не зможе більше нарощувати нове виробництво.

РФ не може не розуміти, що розворот на Китай несе для неї величезні загрози. Росія мала з наступного року запускати технологію 5G, але прийняла політичне рішення відкласти запровадження цієї технології мінімум на три роки, тому що 5G могли побудувати тільки китайські компанії і це зробило би Росією залежною від них років на 10-15.

Москва чітко усвідомлює, в зоні яких ризиків вона знаходиться. Зважаючи на те, що Китай не бачить Росію третім полюсом світу, Кремль розуміє, що ще кілька років подібної технологічної пастки – і з неї вийти буде практично нереально, тому що вони і так уже залежні у багатьох речах від китайських товарів і китайських запчастин.

У росіян немає відповіді на питання, що з цим робити, окрім однієї, про що Путін так чи інакше заявляє (і останнім часом це почали говорити зі сторони Трампа) – про зняття санкцій з Російської Федерації.

Відновлення України

Ігар Тишкевич: Якщо брати ключові китайські проєкти, то Україна – це така біла пляма, терра інкогніта, яку треба оминати – з півночі, з півдня тощо. Але затягування війни в Україні і ризик масштабування конфлікту – це вже на сьогодні є небезпекою для просування чи масштабування китайських інтересів. Поки що це не критична небезпека, але вона вже є.

З іншого боку, війна в Україні для Китаю – це можливості нарощування впливу на Росію. І бажання повернути Росію в статус наддержави в Китаю немає.

Але Китай проти поразки Росії в цій війні. По-перше, по території РФ проходить значна частина транспортних коридорів. По-друге, Китаю не вигідна дестабілізація всередині Росії та найгірший варіант – її розпад. У Китаю та РФ спільний кордон – 7 тисяч кілометрів. Одна справа, коли ти домовляєшся з однією людиною – нехай і диктатором, і на всі 7 тис. км діє єдине правило, а інша справа – коли ти будеш змушений домовлятися з десятком нових політиків. Це банально дорожче.

Чим ще цікава Україна для Китаю – це нова система співпраці і гарантування безпеки в регіоні як передумова створення нової глобальної системи безпеки. Тому що і Україна, і США, і Росія – вони бачать, що в новій системі має бути присутній Китай.

Україна розглядалася як ключова держава на “Поясі – шляху”, але ми самі вирішили викреслити себе. Сьогодні у нас в економічних відносинах з КНР є сировинна торгівля плюс, частково, логістика. Цей функціонал, зважаючи на потенціал України, не влаштовує ні Китай, ні – я маю надію – українські еліти. У гіршому випадку, якщо Україна не робитиме спроб вийти за межі цього функціоналу, в Пекіні скажуть: ну, гаразд, зерно – так зерно, руда – так руда. І тут ключове – це інституційна спроможність України: наскільки ми можемо побачити і заявити про своє майбутнє місце – хоча би в регіоні Чорного моря, хоча би в Східній Європі, – від цього залежатиме, як формуватиметься співпраця зі США і Китаєм.

Є інтерес КНР на входження в Україну, є страх США, що це входження буде завеликим. І є нова реальність регіону. Дуже важливо розуміти, що раніше ми функціонували в регіоні Чорного моря “на розтяжці”, умовно, Російська Федерація–- ЄС. Зараз, як мінімум, ми маємо “розтяжку” Китай – Туреччина – РФ – ЄС.

Тому що Російська Федерація не зникає, якщо ми беремо Чорноморський басейн, але у нас різко збільшується вплив Туреччини, в нас є згода на політичну присутність Китаю, і Європейський Союз нікуди не подівся. Це балансування між чотирма точками, з одного боку, більш складне, але, з іншої сторони, грамотне позиціонування може дати Україні більш стабільну позицію.