ОГЛЯДАЧ / АНАЛІТИКА

Наслідки COVID-19 — нові можливості для України

2020-07-21

Останні два десятиліття Китай був лідируючою фабрикою, але пандемія коронавірусу проявила ризики залежності світової економіки від Китаю. Зараз інвестори будуть розміщувати нові або переміщати існуючі виробничі потужності ближче до ринків збуту. Україна може залучити європейських інвесторів і / або споживачів, якщо буде дотримуватися ряд певних умов.

Прямо чи опосередковано, майже весь світовий бізнес залежить від Китаю. Причому залежність виявляється ще більш вираженою, якщо пройтися по товарних групах, наприклад, в Євросоюзі, загальна частка Китаю в імпорті (19%) є статті, де цей показник набагато вище, аж до 96%. З Китаю в ЄС імпортується майже вся товарна номенклатура, наприклад, в 4-значній класифікації, з 1222 статей не імпортується тільки 21, в основному сільськогосподарська продукція, а також електроенергія, уран і вибухівка. Залежність проявилася, коли в результаті пандемії багато ланцюжків поставок розірвалися, і споживачі в багатьох країнах — як населення, так і бізнес — не дочекалися в термін багатьох товарів, в тому числі першої необхідності.

До того ж китайці все рідше дозволяють іноземним інвесторам заробляти на своему єкспорті. Завдяки величезній нормі заощаджень (в середньому 48% за останні 15 років), не маючи потреби в грошах, в останні роки КНР впускала все менше іноземного капіталу і, навпаки, все більше інвестувала за кордон. Нетто-приплив ПІІ в Китай скоротився з 6,3% ВВП в 1993 році до 1,5% ВВП в 2018-му.

Інвестуючи в Китай, нерезиденти несуть ряд підвищених порівняно з іншими країнами ризиків. Першим таким ризиком є експропріація. Держава може позбавити активів кого завгодно, якщо це необхідно для суспільних потреб (часто це стосується землі, яка потрібна для будівництва міст і доріг). Другий ризик – крадіжка ідей і технологій, адже так склалося, що китайці не вважають копіювання проблемою.

Закон, що набрав чинності на початку 2020 року про іноземні інвестиції хоч і виглядає суттєвим прогресом у порівнянні з колишнім режимом регулювання цієї сфери, все ще містить, на думку західних коментаторів, ряд недоліків і до кінця не знімає вищезгадані ризики.

Третій ризик, на цей раз зовнішній — торгова війна між Китаєм і США, яка торкнулася і третіх країн, наприклад, іноземних інвесторів в китайську економіку, які розраховували в тому числі на американський ринок. Або, навпаки, покупців китайських товарів, з якими можуть виникнути проблеми через доступ до американських технологій та комплектуючих. Можна згадати, як крім підвищених мит, Google заборонив користуватися своїми програмами компанії Huawei, яка потрапила під санкції США разом з 70 своїми партнерами. Тут мова йшла про кінцеву продукцію, але подібна доля цілком могла спіткати й B2B компанії.

Зміна моделі виробництва

Підвищена залежність від Китаю несе ризики, пов’язані не тільки з нюансами роботи з самою країною, а й моделлю виробництва. Мова про модель just-in-time ( «точно в термін») – це спосіб здешевити виробництво, поставляючи ресурси рівно в потрібній кількості, без складів, надлишкового персоналу і т.д. Модель придумана в Японії компанією Toyota, але останнім часом отримала в світі широкий загал.

Модель працює, поки гарантується потік ресурсів, що можна було організувати в великих промислових агломератах і з розвиненою логістикою. Але як тільки з якихось причин, природних або людських, виникають перебої в поставках, виробництво кінцевого продукту тут же зупиняється. Саме це сталося під час пандемії коронавіруса, коли обмеження на міжнародну торгівлю і зупинка різних виробництв зруйнували звичні ланцюжка поставок, до того ж панічна закупівля окремих видів товарів.

Тому зараз підприємці і влада активно обговорюють необхідність хоча б частково повернутися до колишньої виробничої моделі – just-in-case ( «про всяк випадок»), з запасами і диверсифікацією поставок – можливо, на шкоду дешевизні. Як мінімум це торкнеться різних товарів загального попиту на кшталт продуктів харчування, медикаментів, засобів захисту, а також критично важливі для виробництва компоненти.

Україна як майданчик для інвестицій

Україна теж може претендувати хоча б на частину майбутніх інвестицій компаній, які хотіли б розмістити виробництво ближче до ЄС або хоча б участь в поставках. Це логічно, враховуючи наземний кордон відразу з чотирма країнами ЄС (15 прикордонних переходів), безвізовий режим останні три роки, взаємно знижені ввізні мита завдяки зоні вільної торгівлі, поступову гармонізацію різних правил і стандартів, та й в цілому кращу сумісність на рівні бізнес-практик (в порівнянні з Азією).

Це може перебити той факт, що персонал в Україні – не найдешевший на тлі Індії (вчетверо дорожче), країн Північної Африки і відносно бідних країн Південно-Східної Азії (вдвічі дорожче). Середня зарплата в Україні – на рівні Таїланду, більше тільки в Малайзії.

Причому саме європейські інвестиції несуть особливу цінність для України. На відміну від багатьох інших напрямків (на кшталт Росії чи офшорів, під виглядом яких може бути хто завгодно, включаючи українських інвесторів), гроші з Європи – це зазвичай «білі» гроші, що заводяться суто з комерційною метою. Втім, заводяться не тільки гроші – «в навантаження» можна отримати технології (як фізичні, так і управлінські), навчання персоналу і доступ до партнерів інвестора в країнах ЄС.

Наприклад, українські підприємства могли б спробувати свої сили в наступних сферах. Вони підібрані, виходячи з обсягів як китайського, так і українського експорту до Євросоюзу, а також історичного досвіду роботи в тих чи інших сферах. Частина цих галузей збігаються з тим, що уряд Володимира Гройсмана виписало в експортній стратегії.

Електричні машини. У 2019 експорт з України в ЄС коштував близько $2,3 млрд  — це найбільша з несировинних статей нашого експорту в ЄС, з Китаю — $140 млрд (найбільша стаття взагалі). Це дуже великий сегмент, і претендувати на весь буде неможливо — варто визначити більш вузькі сегменти, в яких можна було б працювати.

Одна з успішних галузей з цієї категорії — виробництво електропроводки для автомобілів. На цьому вузькому, здавалося б, ринку в Україні вже працює відразу три європейських компанії, а також дві японських і одна американська. Вони постачають проводку для таких грандів, як Audі, BMW, Lamborghini, Mercedes, Opel, Porsche і Volkswagen.

Меблі. Україна поставляє в ЄС деревини на $1 млрд, тоді як меблів — на $0,5 млрд на рік (з Китаю  $21 млрд). Заборона на експорт кругляка не зміг переламати цю тенденцію і привів тільки до арбітражу. Виправити ситуацію зміг би візит якихось великих гравців на кшталт IKEA (яка нещодавно визнала, що закуповувала у нас деревину, правда, в т.ч. сумнівного походження).

Фармацевтика. Тут проблема ширша, ніж просто відносини з Китаєм — в зв’язку з пандемією європейці в принципі побоюються перебоїв в поставках, звідки завгодно. ЄС імпортує ліків на більш ніж $80 млрд на рік, з яких більш ніж на $44 млрд – з далеких країн. На КНР припадає $1,9 млрд, або 2% (правда, в окремих сегментах, на кшталт пеніциліну, частка набагато більше). Зараз поставки з України в ЄС мізерні — $11 млн. в минулому році.

Одяг та взуття. Зараз український експорт одягу, взуття та виробів зі шкіри в ЄС становить близько $0,5 млрд на рік (китайський — майже $48 млрд). Свого часу Україна відшивала багато одягу за давальницькими схемами – наприклад, для німецької компанії Hugo Boss. Однак поступово Україна не витримала конкуренції і почала поступатися Туреччини, Китаю та іншим країнам. Можливо, при належних зусиллях цей ринок вдасться повернути.

Як мінімум в частині цих секторів не обов’язково претендувати відразу на ринок кінцевої продукції. З нею у нас традиційно проблеми через маркетинг, сертифікацію, контроль якості та проблем з масштабуванням. Для початку непогано освоїти виробництво компонентів (як у вищезгаданому прикладі з проводкою для автомобілів). Наприклад, така модель може бути актуальною для фармацевтів, які могли б поставляти окремі компоненти для ліків.

Крім того, не обов’язково претендувати відразу на інвестиції — для початку можна просто продавати свою продукцію. А вже згодом європейські інвестори можуть віддати перевагу і більш близькому контакту – щоб підтримати своїх постачальників і/або щоб краще контролювати бізнес-процеси та гарантувати якість.

Що заважає Україні

Формально, на країни Євросоюзу стабільно припадає майже 80% накопичених вхідних прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в українську економіку. В абсолютному вираженні, за станом на початок 2020 року європейські інвестиції перевищили $28 млрд. Вони росли останні три роки, після падіння в 2013-2016 роках. Якщо розглянути детально і виокремити з цієї суми податково привабливі для холдингів з українськими власниками Кіпр і Нідерланди, залишається трохи менше $10 млрд або 27% від загальної суми — тобто, вже не так багато. Для самої Європи українські активи — тим більше крапля в морі. Вони займають одну п’ятисоту частина від загальної суми європейських ПІІ в треті країни.

Крім того, європейці до недавнього часу здебільшого були схильні робити горизонтальні інвестиції – репліцируя свою бізнес-модель для використання на місцевому ринку суто для задоволення місцевого ж попиту, причому частіше кінцевого. Левова частка таких інвестицій сконцентрована в банківському секторі, роздрібній торгівлі, харчовій промисловості та виробництві будівельних матеріалів.

Причому рідко вони були інвестиціями з нуля (greenfield investment), частіше купувалися вже працюючі місцеві компанії, які потім «доводилися до тями». Виняток – ритейл, окремі банки і тепер уже єдиний працюючий автовиробник в країні – Єврокар.

Вертикальних інвестицій — коли купується або створюється підприємство для вбудовування в більш складні міжнародні ланцюжки — в Україні на порядок менше (на кшталт згаданих вище виробників проводки для автомобілів).

Це означає, що Україна розглядається європейцями скоріше як ринок, на якому можна просто заробити, але не як джерело товарів з високою доданою вартістю для самої Європи. Це видно і з структури українського експорту до Євросоюзу — безвідносно того, кому належить компанія-експортер. Левова частка припадає на сировину і напівфабрикати.

Причин може бути багато. Незважаючи на в цілому непогане значення Індексу людського капіталу, є питання до якості і кількості робочої сили. Кваліфіковані співробітники вже зайняті або емігрували. Багато інвесторів (як іноземні, так і внутрішні) стикаються з такими проблемами з персоналом, як невміння працювати з новим обладнанням, неготовність навчатися і схильність красти.

Є питання до бізнес-клімату в цілому. У рейтингу Doing Business Україна займає 64-е місце з підсумковим балом 70 з 100. Найбільш важкі позиції — підключення до електромереж і банкрутство. Підключення в середньому займає 267 днів і коштує 353% від ВВП на душу населення — в кілька разів вище, ніж в середньому по розвинених економіках. Банкрутство в середньому триває майже 3 роки, повернути виходить всього 9% суми боргу.

Україна не дуже добре вміє врегулювати конфлікти з інвесторами. Для грубої оцінки можна порівняти кількість суперечок, які країни не можуть врегулювати мирно або за допомогою місцевої судової системи. В такому випадку інвестори йдуть в Міжнародний центр по вирішенню інвестиційних спорів (ICSID) при Світовому банку. Наприклад, В’єтнам і Камбоджа там фігурують лише по одному разу в якості позивача, Лаос і Малайзія — по три рази, Філіппіни — 5, Індонезія — 8. Навіть у величезного Китаю — лише 3 таких кейса. Для порівняння, у України їх 15, включаючи два активних.

Автор Дмитро Горюнов, старший економіст

«ЛІГАБізнесІнформ»