Bloomberg: Китай хоче купити Європу

2015-03-24

Китайських інвесторів дуже приваблюють компанії в Європейському союзі, і їх метою стають все більш відомі бренди.
У статті Леоніда Бершидського під назвою «Китай хоче купити Європу», опублікованій на сайті Bloomberg.com, пишеться про те, що китайських інвесторів дуже приваблюють компанії в Європейському союзі, і їх метою стають все більш відомі бренди. Останнім часом вони зацікавилися купівлею 18 будівель на Потсдамській площі Берліна і італійським виробником шин Pirelli. З якихось незрозумілих причин Європа вважає китайських інвесторів, навіть державних, більш корисними, ніж, скажімо, російських. До 2011 року Китай в основному отримував інвестиції з Європи, але у зв’язку з борговою кризою вартість активів знизилася. Деяким урядам не залишалося нічого іншого крім приватизації, а поважні корпорації стали менш вимогливі до потенційних інвесторів. Китайські покупці придбали Volvo в Швеції, великий пакет акцій PeugeotCitroen і будинок моди SonyaRykiel у Франції, порт Пірей в Греції, ресторани PizzaExpress, і елітну британську компанію Aquascutum, яка займається пошиттям одягу. Китайські інвестиції збільшувалися в геометричній прогресії.
У минулому році – коли були укладені угоди про покупку Peugeot і PizzaExpress – злиття з китайськими компаніями і кількість придбань в Європі встановили новий рекорд. Хоча Китай почав більше інвестувати і в США, навіть більше, ніж США в Китай, Європа виявилася більш привітною.
На Китай припадає всього близько 1% прямих іноземних інвестицій Європи – це досить мало, щоб викликати занепокоєння. Але це без урахування різкого збільшення приватних китайських інвестицій, наприклад в португальську або латвійську нерухомість в рамках програм «Золота Віза» в цих країнах. Інвестувати в Європу відносно дешево, вона відкрита, і в неї є те, що потрібно китайським компаніям: технології та бренди.
Договір з Pirelli якраз передбачає покупку бренду. Можливий покупець, компанія ChinaNationalTire & RubberCompany, яка входить до складу державного гіганта ChemChina, продає 20 млн шин на рік, але ніхто ніколи не чув про її брендах – RubberSix і Aeolus. У неї немає такої славної історії гонок, як у Pirelli, або такого знаменитого календаря, як у неї. Цю італійську компанію, здається, переоцінюють – вартість її акцій в 23 рази перевищує її доходи, тоді як у компанії Michelin – в 16 разів, а у корейської Kumho – в 11. Тим не менше, її бренд займає 5-е місце у світі серед найбільш дорогих виробників шин, а два інших європейських бренду з п’ятірки кращих – Michelin і Continental – належать набагато більш великим компаніям, занадто великим, щоб їх хотіли придбати.
Для амбітного покупця, у якого багато грошей і потужне виробництво, покупка Pirelli – це ідеальна угода. Її ринкова капіталізація становить усього $ 7,5 млрд (це зовсім небагато в порівнянні з доходами ChemChina, які в минулому році склали майже $ 40 млрд), а її бренд може допомогти китайському гігантові стати всесвітньо відомим. Щось подібне сталося, коли китайська компанія Geely купила Volvo – не тільки за її технології, але й тому що компанія була визнана у всьому світі. Хоча ринкова ціна вже перевищила початкову пропозицію ChemChina, вона повинна бути набагато вище, щоб Pirelli стала занадто дорогою для підконтрольної китайському уряду компанії.
В цьому і полягає проблема.
Більшість інвестицій в Європі китайці роблять у вже існуючі, добре відомі компанії. Нових проектів майже немає. Немає нічого поганого в тому, що приватні компаніями, такі як HonyCapital, яка купила PizzaExpress, потенційні інвестори, які хочуть купити будівлі на Потсдамській площі – FosunInternational і PingAnInsurance, чи рятівник Volvo – Geely, набувають акції європейських компаній. Транскордонний бізнес став звичайною справою в наші дні. Але, коли старі європейські бренди потрапляють в руки китайських державних компаній, це вже геополітика: європейські країни, по суті, позичають частину своєї спадщини восьминогу, яким є китайський уряд, щоб воно могло розширити свій вплив у світі. «Зараз китайські інвестиції здаються грошима, падаючими з неба, але вони можуть перетворитися … в троянського коня, який принесе китайську політику і цінності в саме серце Європи», – написала у 2014 році Софі Меньє з Прінстонського університету.
Від європейських інвесторів в Китаї вимагають, щоб вони створювали спільні підприємства з китайськими партнерами. Існують і інші обмеження в конкретних галузях промисловості. ЄС намагається домовитися про більшої відкритості, але Європа залишається в невигідному становищі. Тут мова йде не просто про взаємність, однако. Відкритість до інвестицій китайських державних компаній означає підтримку режиму, який не обов’язково є другом Європи, і тим більше не розділяє її цінності. Це не краще, ніж відкривати європейські ринки для російських державних енергетичних гігантів, таких як «Роснефть» і «Газпром». Вони б із задоволенням скупили все, що тільки можна, щоб зміцнити позиції Москви під час переговорів з ЄС.
В даний момент європейські уряди побоюються російських інвестицій, навіть приватних. Великобританія намагається змусити компанію мільярдера Михайла Фрідмана LetterOne продати об’єкти, які займаються видобутком нафти в Північному морі, які вона придбала разом з німецькою енергетичною компанією Dea. Незрозуміло, чому європейці вважають угоди з китайськими державними компаніями DongfengMotor або ChemChina більш прийнятними.
Європі потрібна послідовна політика в області прямих іноземних інвестицій. Їй потрібно розробити чіткі рекомендації, що визначають, що припустимо, а що ні, і які інвестори вітаються, а які ні. Чому європейці не вимагають, щоб державні компанії вкладали гроші в нові проекти? Такі угоди цілком обгрунтовані, в тому числі інвестиції китайських атомних підприємств в проект електростанції Hinkley у Великобританії. Також має сенс вимагати від іноземних державних компаній, щоб вони працювали з місцевими партнерами і не володіли контрольними пакетами акцій, надаючи більше свободи приватним компаніям. У Китаї, звичайно, навіть приватні компанії можуть бути інструментом державної політики. Але, принаймні, вони, в першу чергу, є ринковими агентами, які заслуговують того, щоб мати можливість змагатися на рівних.

УНІАН