Оглядач / Інтерв'ю та коментарі

Слово “Китай”, мабуть, можна зараз почути частіше за інші, коли йде мова про майбутнє міжнародної політики. Китайський фактор поступово стає визначальним при плануванні, а також формує сприйняття й дії багатьох держав. Китай надто потужний, щоб його потенціал недооцінювали; але поки недостатньо сильний, щоб кинути прямий виклик США. Боротьба повісток, ідей і переваг, які Вашингтон і Пекін зможуть запропонувати потенційним союзникам — саме так буде виглядати це суперництво в найближчі кілька років. Водночас стратегічне партнерство між Україною та Китаєм залишається досить невизначеним, на що є декілька вагомих причин, пояснює експерт Міжнародного центру перспективних досліджень МИКОЛА КАПІТОНЕНКО.

Україна, можливо хотіла б, щоб китайського фактора не було, але він є. Вносячи додаткову невизначеність, він створює нові ризики й можливості для зовнішньої політики Києва, політики, яка реалізується в досить вузькому коридорі і практично не має простору для маневрів.

Ще минулого року всі дилеми у відносинах із Китаєм Україна могла б заховати під звичним “стратегічним партнерством”. Це термін, який застосовується щодо країн важливих і потрібних, але точне його значення занадто глибоко приховано. У телефонній розмові від 1 квітня минулого року зі своїм китайським колегою Ван І Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба сказав, що Україна зацікавлена у розвитку стратегічного партнерства з Китаєм. Не схоже, що це був першоквітневий жарт. На той час Китай уже вийшов на перше місце серед зовнішньоторговельних партнерів України, став активним гравцем у Східній Європі і продемонстрував серйозність намірів у рамках ініціативи “Один пояс — один шлях”.

Проте, уже у вересні вийшла нова редакція Стратегії національної безпеки України, де Китай не згадано ні серед держав, співпраця з якими має пріоритетний стратегічний характер, ні серед держав, з якими Україна буде розвивати стратегічне партнерство. На той час суперництво США-Китай загострилося, а ситуація навколо покупки української компанії “Мотор-Січ” китайськими компаніями Skyrizon Aircraft і Xinwei Technology Group остаточно зайшла в глухий кут.

Вже в січні цього року, Дмитро Кулеба під час другої розмови з МЗС КНР Ван І вчергове згадав про стратегічне партнерство, контекст був більш ювілейним, ніж практичним — поточного року цьому партнерству виповнюється 10 років, якщо точкою відліку вважати підписання декларації про стратегічне партнерство під час візиту в Україну Ху Цзіньтао в червні 2011 року. Тоді, у зовнішній політиці Віктора Януковича Китай грав дещо іншу роль.

Словосполучення “стратегічне партнерство” забарвлене у відтінки політичних рішень і міжнародної безпеки. Усього цього в поточних двосторонніх відносинах із Китаєм мало. Є торгівля — важко не торгувати з Китаєм у сучасному світі. Торговельне сальдо не на користь України — але з Китаєм взагалі важко торгувати з позитивним сальдо. Є ситуативні рішення, як, наприклад, проблема боротьби з коронавірусом у минулому і в цьому році. Україна закупила китайську вакцину Sinovac і чекає реєстрації препарату. Але говорити про справжнє стратегічне партнерство навряд чи можна.

Україна не має довгострокової продуманої політики щодо Китаю. Для цього не вистачає розуміння пов’язаних із китайськими ініціативами ризиків і можливостей. Китай — непростий партнер. Незважаючи на всю риторику про повагу суверенітету й невтручання, яка супроводжує реалізацію геополітичних проєктів Китаю, його побоюються. Сприйняття китайських намірів залишається настороженим, а китайська сила викликає не тільки повагу, але й побоювання. Репутація китайської дипломатії зазвичай виражається в словах “жорстка”, “відстоює власні інтереси”, “активна” тощо.

Україна теж побоюється китайських ініціатив. Її участь в “Одному поясі — одному шляху” не можна назвати активною. Приєднання України до проєкту у 2015 році було, скоріше, авансом або формальністю. Китайська регіональна ініціатива “16+1” не охоплює нас. Основний акцент у двосторонніх відносинах зроблений на сільському господарстві, енергетиці, технологіях (цікавлять більшою мірою Китай) і невеликому обсязі інфраструктурних проєктів. Ймовірно, політичні міркування та фактори безпеки якраз грають проти, а не за, справжнє стратегічне партнерство між двома країнами.

Попри ювілеї та протокольні формули, відносини між Україною та Китаєм віддаляються від справжнього стратегічного партнерства. Так, ймовірно, безпечніше для нас. У глобальній геометрії США-Китай-ЄС-Росія занадто багато невизначеності й нестабільності. А Україна сильно залежить від світової політичної кон’юнктури.

Зближення з Китаєм несе разом із собою багато питань. Крім того, незважаючи на розмови про прагматичну зовнішню політику, нам потрібні зараз не стільки ринки збуту або навіть інвестиції, скільки дієва політична й дипломатична підтримка, а також співробітництво у сфері безпеки. А цього Китай дати не може. Принаймні, поки що.

“Апостроф”