Оглядач / Інтерв'ю та коментарі

Ґерт Ловінк — директор і засновник амстердамського Інституту мережевих культур, відомий критик сучасного стану інтернету. Він є автором багатьох книжок та публікацій про мережі і медіа, дизайн та технології. Нещодавно вийшли книги Ловінка «Смуток за замовченням», «Виготовлено в Китаї, розроблено в Каліфорнії, розкритиковано в Європі» та збірка перекладів російською «Критична теорія Інтернету».

Ловінк був в Києві з лекцією «Смуток за замовчуванням: подолання нігілізму платформ» в рамках Третьої Київської бієнале «Чорна хмара», що була присвячена впливу сучасних технологій на політику і суспільство. Віталій Атанасов, автор телеграм-каналу «Цифрова тінь» спеціально для hromadske поговорив з Ловінком про те як домінуючі платформи соціальних медіа впливають на психічний стан користувачів, чому замість розширення людських можливостей ми спостерігаємо модифікацію поведінки і гіперконформізм, звідки береться темна сторона мережі і чому її вплив зростає та чи можливо змінити інтернет на краще при капіталізмі.

Ви відомі як людина, яка проблематизує та критикує сучасні форми інтернету. Що саме хвилює вас найбільше?

Проблема централізації. Через неї контроль стає набагато легшим. Якщо є лише один або два гравці, уряду дуже легко, якщо ви їм не подобаєтесь, відключити вас або цензурувати. Це можна зробити за лічені хвилини. Ми бачили багато таких прикладів.

Контролювати децентралізовану систему набагато складніше. Тож питання в тому, чи існує глибоко всередині стеку, як це називає Бенджамін Браттон (американський соціолог, дослідник цифрових медіа і політичних ефектів програмного забезпечення, автор книги The Stack: On Software and Sovereignty — ред.), за багатошаровою інфраструктурою інтернету, чи збереглася там хороша серцевина? Ядро, яке дозволило б розкрити потенціал децентралізованих систем. Моє припущення полягає в тому, що ядро інтернет-інфраструктури та мережеві протоколи все ще дають можливість будувати децентралізовані мережі.

Хтось може сказати, що це ностальгічна позиція, яка вже не актуальна. Але я походжу із покоління, руху активістів, які все ще вважають, що ми можемо боротися з капіталізмом платформ, з централізованими тенденціями, які рухають все до тотального контролю з боку дуже невеликої кількості гравців.

Зараз ми навіть не знаємо, хто володіє самою інфраструктурою інтернету — багато справжніх власників нам невідомі. Мені подобається міф Платона про печеру, мешканці якої в змозі побачити лише тіні. І ці тіні називаються Google, Facebook або ВКонтакте. Але це лише застосунки на великих платформах, тому ми ніколи не говоримо про саму інфраструктуру: про кабелі, центри обробки даних або технічні протоколи. Але ядром інтернету може бути суспільна інфраструктура. Я виступаю за те, щоб рухати дискусію в цьому напрямку, а не лише критикувати Facebook. Наша критика повинна бути принциповою, яка немає нічого спільного з поліцією моралі. Ми є прихильниками кардинальної зміни інфраструктури, питання власності, а не дискусій про те, чи варто використовувати Instagram чи ні.

Ранні теоретики та мережеві ентузіасти бачили інтернет як децентралізований демократичний простір, який ніхто не контролює. Як так сталося, що монопольні платформи, такі як Facebook та Google, отримали майже повний контроль над мережею?

Кремнієва долина лише використала можливості, що з’явилися за останні 20-30 років. За допомогою моделі венчурного капіталу (високоризиковані фінансові інвестиції у технологічній сфері — ред.) вони розробили щось на зразок «Мистецтва війни» Сунь-цзи, макіавеллівський тип війни. Власне, платформи самі так зображують свої методи. Вони просто входять, знищують все і якнайшвидше встановлюють монополію. Пітер Тіль, головний ідеолог цього, докладно пояснює, як працює венчурний капітал. Не варто бути наївними з цього приводу.

Але я вважаю занадто легким звинувачувати лише їх. Набагато цікавіше критикувати європейські еліти, які завжди мали складні стосунки з інтернетом. На всіх конференціях, вони завжди мені говорили: «Ми не знаємо, про що ти говориш. Інтернет піде. Це просто хайп і галас. У нас є інші дуже цікаві цифрові технології». Це одна з причин, чому зараз, коли ми говоримо про інтернет, ми взагалі не згадуємо про Європу. Ми зазвичай порівнюємо китайську модель з американською моделлю або говоримо про те, як Росія встановлює так званий «інформаційний суверенітет». Європа залишається десь на узбіччі.

Чому комерційний успіх став прерогативою саме американських стартапів?

Я не думаю, що Марк Цукерберг взагалі геніальний. З самого початку його підтримали сили, які домінували в Америці після терактів 11 вересня 2001 року. Він був пов’язаний як з венчурним капіталом, так і з Агентством національної безпеки та з американським апаратом державної безпеки в цілому. Вони хотіли знайти компанію, яка б забезпечила їм прямий доступ до даних користувачів по всьому світу.

Потім Facebook розпочав хрестовий похід проти анонімної інтернет-культури 1990-х, яка ускладнювала ідентифікацію людей в мережі. Нова система була повністю профайлоцентрична. Куди б ви не пішли в мережі, потрібно спочатку залогінитися. Якби ви сказали це комусь у 1990-х роках, це прозвучало б абсолютно дико. У ті часи ідея про створення свого персонального профілю в інтернеті взагалі не існувала.

У своїй книзі «Капіталізм спостереження» (Surveillance capitalism) Шошана Зубоф добре пояснила «надлишкову вартість», яку отримують за рахунок збору даних користувачів. Є багато доказів того, що ця модель приносить користь лише Кремнієвій долині. З одного боку, вона поєднує державну безпеку та масове стеження за людьми, з іншого — комерційне видобування даних, що використовуються в маркетингу та рекламі. І це підживлюється венчурним капіталом.

В європейській моделі, яка історично була більше орієнтована на державні або публічні компанії, немає такої агресивної форми інвестування. Влада монополій, коли вони вже створені, майже безмежна. Це також означає, що якщо у вас є необмежена кількість грошей, ви можете швидко розгортати технології та застосунки, не зустрічаючі конкуренції. Європейські стартапи зазвичай не мають такого типу венчурного капіталу для їх підтримки. Це причина, чому вони не можуть настільки швидко наростити масштаб.

Але я хочу сказати не про те, що тільки європейські компанії повинні займати місце, яке зараз займають американці. Для цього вже запізно, і саме тому ми живемо в часи «надто пізнього капіталізму».