З початком повномасштабної агресії РФ проти України стало остаточно ясно: світовий порядок, який сформувався після Другої світової війни і певною мірою модифікувався після Холодної війни, більше не діє.

Це означає, що саме зараз відбуваються геополітичні зміни, які мають привести до становлення нового світоустрою і нової системи безпеки. Формується новий світовий порядок. Цю тему Укрінформ обговорив зі знаним українським дипломатом послом Вадимом Пристайком.

– Почнемо з того, що під час саміту НАТО на сайті НАТО, де велася трансляція заходів, був такий заголовок: «Трамп та глави держав-членів НАТО засідають у Гаазі». Що це було?

– Насправді НАТО не один раз казало, що переживає свої останні дні. Ви пам’ятаєте, колись президент Макрон узагалі заявляв, що НАТО мертве у своїх мізках, у голові. А зараз так перевернулося, що президент Макрон відстоює цей Альянс і тепер є одним із провідників ідеї євроатлантичної єдності. Але, на жаль, найслабкішою ланкою виявилися засновники цієї організації та самої ідеї євроатлантичної єдності – Сполучені Штати Америки.

Найслабшою ланкою виявилися засновники НАТО та самої ідеї євроатлантичної єдності – Сполучені Штати Америки

Я був якраз на тому засіданні  Комісії Україна-НАТО, коли приїжджав Трамп, ще тоді Трамп 1.0, і тоді відбувся його відомий виступ – фактично, звернення до Меркель, у першу чергу, до канцлера Німеччини, про те, що ми вас захищаємо, а ви тим часом купуєте дешевий російський газ. Це відбулося саме на засіданні Комісії Україна-НАТО. На превеликий жаль, ці слова були в принципі, останнім, що почула українська делегація на чолі з президентом, тому що нас усіх попросили вийти.

Очевидно, тоді почалася «сімейна розборка» між членами Альянсу. Вони навіть попросили вийти всіх своїх помічників, залишилися тільки глави держав. Я підозрюю, що розмова була дуже неприємна. Разом із тим, я собі навіть не можу уявити, до якого рівня градус піднявся цього разу, коли Трамп перетворився на Трампа 2.0. Те, що ми бачили, пов’язане безпосередньо з війною, а також із тим скандалом у Білому домі, в Овальному кабінеті, який відбувся наприкінці лютого. Оце все накопичувалося, і дійшло до того, що члени Альянсу були в паніці: чого очікувати від приїзду Трампа? Чи приїде взагалі? Ну, це було нечувано, адже йшлося про президента Сполучених Штатів. Ви ж знаєте, що існує таке в головах деяких європейців, що НАТО – це все ще залишки окупації американцями європейського континенту за європейські ж гроші. Безумовно, це такий жарт, але у цьому жарті є частина бачення європейцями ролі США на континенті. І зараз – відмовитися (від Європи), забути, відкинути і піти займатися чимось в Азію? Це той злам, якого НАТО, безумовно, не очікувало, хоча мало очікувати. Не готувалося, хоча мало готуватися. І зараз перед ними постала проблема, оці 5%, це якась астрономічна цифра. Адже пам’ятаєте, коли на саміті НАТО в Уельсі було вирішено, що це буде 2%, це вже здавалося нереалістичним. А зараз – п’ять.

– Це все зрозуміло, і цифри дуже важливі, індикативні показники на 10 років і так далі. Але якщо говорити про світоустрій, то давайте подивимося на це з перспективи «після саміту». НАТО розуміє свою роль у цьому майбутньому світоустрої? Чи НАТО зітхнуло з полегшенням: ось зараз пронесло, а за 10 років щось там може зробимо, а може не зробимо, може, попустить? Яке у вас відчуття, які думки з цього приводу?

– Справді, є таке враження, ніби НАТО стає два: є НАТО-НАТО, якому вже сімдесят п’ять років. І є НАТО європейське, яке сидить у засідці й думає: «Боже, що ми робитимемо далі? Що нам робити тепер?». Це при тому, що ще до війни росіяни критикували НАТО за те, що втрачена мета існування цієї організації, оцей «сенс існування».

І дійсно, НАТО шукало себе. То вони займалися надзвичайними ситуаціями, центр був створений, ми навіть входили у нього, і цей центр мав відповідати на такі ситуації. І коли у нас були повені в Карпатах, прорив каналізації у Харкові, надавалася від НАТО якась допомога. То вони всі перекидалися на інше, займалися боротьбою з тероризмом. Очевидно, це не є основою діяльності блоку.

Тепер, зі зростанням агресивності Росії, у що врешті-решт в Альянсі повірили, навіть німці нарешті готові себе проявити, НАТО відновлюється. Відновлюється ідея, відновлюється концепція. Й у цей момент складається враження, що Альянс хоче покинути його основний партнер. Не тільки основний союзник, але й та країна, яка ідеологічно і фінансово створювала основу Альянсу.

Виникає питання: у цьому новому світі, коли зростає загроза не тільки з боку Росії, зростає взагалі ця вісь протистояння з НАТО, коли з’являються нові центри сили і  тяжіння, чи Альянс, по-перше, здатний буде зберегтися? А по-друге – зберегти країни?

Чесно кажучи, заяви Трампа про те, що не будемо захищати країни, які не підвищать рівень своїх витрат, повністю йдуть проти концепції Альянсу. Зараз питання в тому, чи не треба робити кластери, хто й кого готовий захищати?

От ми й самі пішли по цьому шляху – Коаліція бажаючих. Напевно, найближчим часом НАТО перетвориться в ідеологічний блок з операційними, експедиційними заходами, на кшталт Коаліцій бажаючих по напрямах. Якщо подивитися на південь Європи, то це, очевидно, слабка ланка, вона такою і була, але зараз це перетворилося у довгу торгівлю з Іспанією, чи вона взагалі погодиться і не розірве консенсус, коли йшлося про збільшення фінансових показників. І що стосується виживання Альянсу як ідеї, це, безумовно, не даність сама по собі, над цим треба серйозно працювати.

– Отже, питання у тому, чи має НАТО і країни-члени зосередитися на європейській безпеці, чи все ж таки залишати трансатлантичну єдність як потужну ланку зв’язку зі Сполученими Штатами Америки? У цьому зв’язку інше питання, зважаючи не стільки на позицію Сполучених Штатів, скільки на нові конфігурації тут, у Європі. Велика Британія після Брекзіту і Канада, яка не бачить себе ні в яких розкладах 51-м штатом. Чи може ця ланка Лондон–Оттава бути корисною для майбутнього НАТО, яке усвідомить себе все ж таки як військово-політичний блок?

– При всій любові до Канади, де я двічі працював і залишив частину свого серця, я не бачу особливої ролі цієї країни в її безпеці, в готовності захищатися. Вони настільки звикли жити у тіні Сполучених Штатів, куди ніхто ніколи не дотягнеться. У них там насправді один кордон – тільки зі Сполученими Штатами, повна оборонна залежність від сусіда, управління протиракетною і протиповітряною обороною з Колорадо. Тобто вони комфортно себе почували, не витрачаючи нічого. Один приклад: вони витрачають більше на підтримання двомовності, яка існує в цій країні, аніж на збройні сили. Хоча після завершення Другої світової це були другі на планеті по потужності збройні сили, наприклад, військово-повітряні сили.

Отже, якщо відкласти з цього рівняння Канаду і зосередитися на Сполученому Королівстві, то тут цікавіша ситуація. Десь років 5-7 тому, коли Британія вперше за останні понад 30 років зробила перегляд своєї збройної й оборонної політики, те, що вони називали глобальним рев’ю, то вони зрозуміли, що вихід з Європейського Союзу відкрив безліч проблем, але також і надав їм можливість бачити себе знову через призму глобальності. І оця імперія, яка була найбільшою на планеті і вірила, що все втрачено, більше нам нічого не треба і найбільшим нашим досягненням є англійська мова по всьому світу, ця нація побачила для себе можливість продемонструвати, у першу чергу самим собі, певну глобальність. Тому що у них, дійсно, глобальне бачення, глобальні контакти, глобальне розуміння, ну і проблем вони настворювали по всьому світу, що вистачить розгрібати ще поколінням. І що цікаво: Британія сама зрозуміла, що Росія – це безпосередня загроза, а не занепадаюча бензоколонка, якою її бачили Сполучені Штати. І навпаки, картину з Китаю вони перевернули до того, що Китай, на їхню думку, не був найбільшим ворогом, а був найбільшим конкурентом. Тобто це поважний партнер, інтереси якого треба враховувати, але захищаючи свої. Отже, можна про це торгуватися, можна домовлятись, можна будувати тимчасові союзи. Це не Росія, яка абсолютно нездатна до компромісу. Сполучені Штати багато років навіть не розуміли цієї британської концепції, хоча у тому самому році теж прийняли військову доктрину.

Буквально два роки тому, коли вже Україна була під повномасштабною атакою, американці нарешті доточили свою стратегію, визнавши, що таки так: Росія все ще створює екзистенціальну загрозу західному світу. Тобто ініціатива Британії зіграла таку роль, що тепер не обов’язково нанизувати Канаду на оцю конструкцію. Це може бути, наприклад, Австралія, і це видно по тому Союзу, який створили Сполучені Штати, Австралія і Британія. Викинувши, до речі, звідти Францію.

Роль Британії в українській війні важко переоцінити

Є українська ідея об’єднання Британія–Польща–Україна чи приєднання України до так званих експедиційних сил під керівництвом Великої Британії –  це 10 Північних країн, дуже близьких до нас і, в принципі, нам би там було місце. Або коаліції, які будує Британія фінансово, на допомогу українським дронам, на допомогу військово-повітряним силам, на так звану модель фінансування українського ВПК. Ці всі механізми Велика Британія пробує, а крім того є гуманітарна підтримка, фінансова і всяка інша. Роль Британії в українській війні важко переоцінити.

Один приклад, який я постійно наводжу. От ми всі знаємо про Рамштайн, постійно турбуємося, що американці вийшли з Рамштайна, передавши це  Британії. Ми забуваємо, що насправді це була ідея Британії з самого початку, і до моменту створення Рамштайна це робили брити.

– Так, перед тим, як Рамштайн утворився, міністр оборони Великої Британії збирав у себе в Лондоні міністрів оборони, включно з американським міністром, тобто початок звідти. І я цілком погоджуюсь, що роль Великої Британії для підтримки України у цій війні є дуже великою.

Разом із тим, ми бачимо, що членство в НАТО для України – це перспектива відкладена і віддалена, якщо взагалі можлива. Інше питання, чи буде Україні потрібне НАТО у той час, коли це стане можливим. Але зрозуміло, що зараз, коли за посередництва Сполучених Штатів критичної фази дійшов обмін позиціями Росії та України щодо бачення припинення війни, і ми очікувано побачили абсолютно неприйнятні постстамбульські забаганки Російської Федерації, це не на часі. Нам треба було шукати точку, на яку Україні можна було б опиратися. І такою точкою стала спільна позиція Франції, Великої Британії й Німеччини: європейська безпека неможлива без України; Україна має бути озброєна і мати сильну армію, бо вона на передньому фланзі. Отже, будь-які розмови про нейтралітет, скорочення Збройних сил неприйнятні. І це сказали вони, лідери цих трьох країн. У цьому я вбачаю головний прогрес на цій стадії: Україна і провідні європейські держави, не тільки Євросоюз, але й Велика Британія, мають спільне бачення, куди і як рухатися, якими є ті безпекові мінімуми, які мають бути забезпечені, щоб уникнути повторення агресії з боку Росії. Отже, Коаліція охочих – це реальний інструмент чи теоретична вправа?

– Вірно, адже всі наші гарантії безпеки, які ми підписали з цілою групою країн, стосуються майбутньої агресії. На жаль, я стикаюсь із тим, що у нас не завжди розуміють, що станом на сьогодні ніяких гарантій безпеки у цій війні нам ніхто так до цього часу й не надав. Усі наші домовленості – про те, як відвернути майбутню агресію. Таке враження, що з теперішньою агресією ми вже якось розібралися. Але ні, ми з цим не розібралися. І яким буде завершення цієї війни, не зрозуміло до цього часу.

У нас не завжди розуміють, що станом на сьогодні ніяких гарантій безпеки у цій війні нам ніхто так досі й не надав

Найбільш прийнятна концепція, як на мене, – це те, що пропонував ще прем’єр-міністр Британії Борис Джонсон, називаючи Україну таким сталевим дикобразом. Porcupine Strategy, як він це описував у розмовах із ним, – це коли голки дикобраза будуть настільки гострі й потужні, що навіть ведмідь, який хотів би укусити, не зможе цього зробити. Тобто ціна агресії буде непомірно високою навіть для такого агресора, як Росія.

Що стосується самої Коаліції рішучих, я вже наводив приклад на одному з безпекових форумів, де були наші британські й американські друзі. Я їм казав: знаєте, в Україні не зовсім точно перекладають українською мовою оцю Coalition of the willing з англійської мови, ми трохи нав’язуємо і додаємо вам оцієї рішучості. Насправді у вашому прикладі – це просто Коаліція бажаючих, там навіть немає готових до чогось, там є бажаючі. Тобто сьогодні ви бажаєте, завтра не бажаєте, але ви точно не готові ще. І задача українців – вдихнути ідею в цю Коаліцію бажаючих, перетворити її в Коаліцію готових і рішучих щось робити.

Два роки тому, завершивши свою дипломатичну кар’єру, в одному з інтерв’ю  я сказав, що у випадку катастрофічного розвитку подій на українсько-російських фронтах – Велика Британія буде першою, хто буде готовий надіслати війська. Очевидно, це викликало сміх, зливу коментарів. Але зрештою так і сталось, Франція насправді взяла на себе лідерську роль, яку одразу підтримала Британія. Тобто ці дві країни заявили, що вони готові надіслати свої збройні сили. І тоді вони не визначали, яким чином вони готові, які умови і так далі.

Я зі здивуванням спостерігав, що ми весь цей час не приймали закону України про допуск іноземних збройних формувань, зокрема Франції і Британії, на територію України, щоби підштовхнути ці країни до відповідного кроку. Ви заявили – ми готові, за вами рішення, але Україна готова. Може, не всі знають, що доступ на українську територію збройних формувань інших країн можливий лише за законом України, який щороку оновлюється. Навіть якщо це навчання в Україні.

– Те ж саме в Європі, те ж саме в НАТО. Тому йдеться про так званий військовий безвіз.

– Пересування, полегшене пересування, включно з легальними, як ви кажете, нормами, але й інфраструктурними також: усі проєкти в Україні треба відповідним чином підпорядковувати нашому оборонному плануванню, щоб, умовно кажучи, мости пропускали танки, повороти дозволяли проїхати важким платформам, залізниця була готова розвантажувати важку техніку, кораблі і так далі. Я вже не кажу про інформаційну складову і комунікаційну інфраструктуру. От усе це ми пропустили за 30 років настільки, що навіть розгортання Коаліції рішучих буде неймовірною логістичною проблемою.

Але складається враження, що без американської готовності підтримати Коаліцію – ні Франція, ні Британія перший крок робити не планують. Мені здається, що всі наші дипломатичні зусилля зараз і треба було б пустити саме на те, щоби переконати партнерів рухатися без чіткої позиції Сполучених Штатів, а паралельно – дотискувати якусь форму підтримки, що дозволила би партнерам прийняти рішення про розгортання сил на території України. Оцей порядок роботи і має бути з Коаліцією.

– Це, як ви вже сказали, майбутнє. Для того, щоби перейти у практичну площину – розміщення, передислокація, як кажуть військові, контингентів – треба не тільки законодавство, базу, логістику тощо. Потрібне головне – припинення вогню. Бо без цього наступні кроки робити не можна.

– Я би хотів, щоб вони навіть зараз, під час війни, вступили. Я не кажу про піхотинців в окопах, хоча нашим піхотинцям не завадило б в окопах дружнє плече, я кажу про пілотів важкої техніки. Нам потрібні оператори складних ракетних систем, спеціалісти інтерпретації даних розвідки, тобто ті люди, які можуть, навіть якщо вони і не будуть стріляти в росіян, нам серйозно допомогти. Я говорю про те, що нам треба було б це мати зараз, а не тільки як миротворчі, спостережні, моніторингові сили. Ми мали місію ОБСЄ, яка була найдорожчою в історії цієї організації і, думаю, найбезладнішою також.

Ми мали місію ОБСЄ, яка була найдорожчою в історії цієї організації і, думаю, найбезладнішою також

– Європейці вагаються через те, що не впевнені у підтримці чи в позиції Сполучених Штатів Америки. Мені здається, і тут ми знову переходимо на глобальні питання, що треба говорити про розподіл ролей, розподіл відповідальності. Сподіваюся, США на якомусь етапі чітко сформулюють свою позицію, яка, на мою думку, має полягати у тому, що підтримування глобального балансу і глобальне стримування Росії як ядерної загрози – це їхня відповідальність, а тактичні речі і географічно прив’язані до Європи – це європейська відповідальність. Тоді було б більш зрозумілим і простіше було б лідерам європейських країн приймати рішення, якби вони знали, що так – підтримка від Сполучених Штатів Америки є, вона починається з такого моменту і їхня відповідальність така-то.

Ми переходимо тут до іншого питання, яке дискутується, зокрема й в українських політологічних колах, – про спільні ядерні сили стримування в Європі. І тут, напевно, Україна теж могла б сказати своє слово, я не кажу про те, що нам треба виходити з NPT, але засоби доставки – це наше, ракетні технології – це наше. Як, на вашу думку, це перспективний напрям чи це знову на рівні теорій і політологічних конференцій?

– По-перше, про розподіл ролей: я дивуюся, коли наші європейські партнери сприймають як абсолютно для себе неочікуване, що Сполучені Штати виходять (з Європи), – трагедія, горе. А хіба ви не знали, що Сполучені Штати рано чи пізно мають піти з цього континенту так само, як вони прийшли під час Другої світової й залишились на всі ці 70 плюс років. Чому вас дивує, що колись рішення буде прийнято – досить, Європа мирна і, умовно, Німеччина з Францією більше не чіпляються одна одній у горло, як це відбувалося століттями. А якщо ви думали, що вихід американців буде простий і легкий – сьогодні зібралися, завтра піднялися й поїхали – ні, це буде політично складно, це буде тягнути за собою витрати, збільшення фінансових витрат, це будуть політичні катаклізми, тому що той порядок, який існував, завершиться. Просто треба спокійніше до цього ставитися, не звинувачувати партнера у зраді, адже вони тут були тимчасово, у них є задачі глобального стримування. Адже є Китай, є частина Південно-Тихоокеанського регіону, який матиме, як кажуть, до 75% всієї торгівлі. Треба не забувати, що для Америки цей регіон набагато ближчий, з іншого узбережжя – це взагалі через океан лише, це не як для нас – через пів кулі, це нормальна сфера їхніх інтересів.

Що стосується ядерної зброї, зовсім нещодавно відбулася у мене розмова з одним із командуючих, які забезпечували командування сил НАТО в Європі. Ми говорили про те, що якби мати політикам здатність передбачати, то на початку 1990-х років треба було зберігати Україну ядерною державою, розраховуючи на те, що вона стане найближчим партнером і союзником. Маючи зараз такого потужного партнера, як ядерна Україна, можна було би забезпечити безпеку Європи елементарно, баланс ядерних сил на континенті був би радикально інший. І Росія, напевно, навіть не дивилась би в бік Європейського континенту взагалі, забезпечуючи свої агресивні апетити країнами Центральної і Південної Азії.

Мені здається, що зараз говорити про відновлення ядерної зброї пізно, але треба враховувати, що ядерні країни з’являються просто і тут, і там. Як казала Голда Меїр, щонайменше їй приписують ці слова: – У нас немає ядерної зброї, але ми не зупинимось ані на хвилину, якщо нам доведеться її застосувати.

Ніхто не знає, як це буде, але просто уявити собі політичну ситуацію, в якій би українцям вдалося довести свою здатність бути відповідальним партнером, щоб у нас з’явилася ядерна зброя, дуже складно.

Що стосується засобів доставки, я згодний, ми все ще є країною, однією з небагатьох, які мають ракетні технології першої категорії. Технології є, але ми до цього часу не здатні виробляти в достатній кількості ракети, щоб протиставити російській щоденній ракетній загрозі. Тобто ми би хотіли, ми в теорії здатні, й ми в це віримо, але ми не довели, навіть спочатку самим собі, що ми можемо бути важливим партнером у цьому контексті, нам ще треба буде це зробити.

– Я побачив днями повідомлення, що в Європі схвалили багатонаціональний проєкт створення основного бойового танка наступного покоління. Мені здається, що це старі підходи, а правильні рішення про переозброєння Європи будуть і далі наштовхуватися на такі речі, коли хороші наміри перетворюються у непідйомні справи, якісь нереальні й не дуже потрібні речі, тим більше, що рано чи пізно виникне питання співвідношення ціни і якості. Якщо винищувач наступного покоління, лише його розробка, коштуватиме кілька мільярдів, а безпілотні системи коштують у сотні разів менше і мають здатність знищити такий винищувач, то виникає питання – де майбутнє? Це питання не теорії, йдеться про практику, ми вступили в період нової гонки озброєнь. Адже в Європі йде війна, є реальна загроза, цю загрозу треба не лише теоретично передбачати, але мати чим стримувати. Отже, нова гонка озброєнь, нова холодна війна – оце і є новий світовий порядок?

– Цікаво, чим ця гонка озброєнь завершиться. Пам’ятаєте Стратегічну оборонну ініціативу, або, як у СРСР тоді казали, зоряні війни? Побутує думка, що насправді ніхто і не збирався будувати цей щит проти стратегічних міжконтинентальних ракет, а задача була вивести Радянський Союз в нуль по грошах, розігнавши оцей маховик гонки озброєнь.

Якщо гонка озброєнь, то це гонка озброєнь у технологіях, це програмне забезпечення, здатність автономно діяти, штучний інтелект тощо

Я не бачив цієї інформації по танку, я сподіваюся, що це якийсь жарт, тому що розраховувати зараз на це – просто катастрофа. Остання версія Абрамса, американського основного бойового танка, дотягує до 12 мільйонів доларів –  це, реально, катастрофа. Російські танки – теж по 4 мільйона доларів, і вони розносяться дронами, які їх просто жахають і вдень, і вночі. Так само кораблі: мільйони, мільярди коштують авіаносні групи й авіаносці, і величезні кораблі розносяться в друзки пластиковими дронами. Отже, доведеться рано чи пізно зрозуміти, що якщо гонка озброєнь, то це гонка озброєнь у технологіях, це програмне забезпечення, здатність автономно діяти, штучний інтелект тощо.

– Отже, знову приходимо до головного питання: технологія, економіка як причина глобальних змін. Старий світовий порядок більше не існує, формується новий. Ми знаємо, та й зараз бачимо, що причини війни – економічні. Отже, за що йдуть зараз війни, у чому економічний сенс зміни світового порядку, зміни підходів держав і їх лідерів до світоустрою, до принципів ведення справ?

– Так, в основі лежить економіка, конкуренція за ресурси, це завжди так було, просто ресурс інший, і кожного разу він буде інший. Інша сторона цієї проблеми – соціологічна, соціальна напруженість, яка існує, і не дуже ефективний метод управління цими людськими масами, який називається демократія, або всі інші, які існують зараз на планеті. От воно в купі призводить до нестабільної ситуації, коли здається, що простіше виграти територію, як-от русскі роблять, або, як китайці, – максимально розширити свої торговельні здатності та представництва замість того, щоб, як іще сторіччя тому, намагатися охопити ідеологічно. Тобто оця ідеологічна штука, яка дозволяє тримати різні народи докупи, відходить, на її місце приходить наближеність до центрів і рівнів прийняття рішень.

З’являється безкінечна кількість політичних гравців, які пропонують дуже прості методи вирішення всіх питань, і ми віримо кожного разу цим простим методам управління

Я для себе виробив пояснення такого, знаєте, цукру. Цукор як продукт настільки дешевий для виробництва зараз, що став дуже доступним. І те, що для наших попередників здавалося десертом, зараз настільки легкодоступне для організму, що організм не готовий із цим упоратися. Від цього всі хвороби, але ми продовжуємо вживати цей дешевий і приємний продукт. От соціальні мережі – це той самий цукор, тільки для мізків, ми не готові до його вживання, ми не знаємо, як виживати у цих умовах. Але ми продовжуємо його вживати на шкоду самим собі, вірячи, що ми якось зрозуміємо ці складні технології.

З’являється безкінечна кількість політичних гравців, які пропонують дуже прості методи вирішення всіх питань, і ми віримо кожного разу цим простим методам управління. Вони кожного разу не працюють, але замість того, щоб припинити, як цукор, це вживати, ми вживаємо ще більше, і ми погоджуємося на ще більш прості методи управління. Росія, наприклад, запропонувала своєму народу дуже простий варіант – встати з колін і продемонструвати щось усьому світу. Ну що вони можуть демонструвати? Їхня економіка – половина британської, тому своєму народу вони хочуть продемонструвати захоплення чужої землі. І треба визнати, що росіянам це подобається, воно зайшло і, напевно, це може стати прикладом для інших держав.

Реанімується легкий варіант вирішення всіх питань – шляхом невеличких переможних війн. Реально, ми повертаємось у 16-17 сторіччя

Це і є метод вирішення на цьому етапі історичного розвитку – продовження війн. Очевидно, жертвою стане Тайвань, вже розширюється конфлікт на Сході, пакистансько-індійський, незрозуміло, в якому він стані, чи його вдасться придушити, чи він знову вибухне, незрозуміле продовження ситуації на Близькому Сході і т.д., і т.д. На превеликий жаль, з’являється легкий варіант вирішення всіх питань шляхом невеличких переможних війн. Реально, ми повертаємось у 16-17 сторіччя.

– Зате маємо миротворця найкращого, єдиного у світі. Останнє питання на сьогодні: колективний Захід – він ще є чи його вже нема? І якою може бути конфігурація у світі, коли це все стабілізується?

– Я не думаю, що Китай захопить усіх, як-то кажуть. Я просто пам’ятаю, як років ще 20 тому в Нью-Йорку на будинках світилися неонові назви японських корпорацій, і всі були переконані, що Японія всіх захопить, бо це ж друга світова економіка. Але якісь нормальні, логічні й об’єктивні бар’єри існують для розвитку кожної нації. Так само й Китай дійде до певної межі своїх можливостей. І чи виживе в цьому процесі Захід як те, що ми називаємо Захід, хоча іноді країни знаходяться або на півдні, як Австралія, чи Корея з Японією на сході. Я думаю, що композиція буде складніша, аніж просто західна цивілізація, вона, дійсно, схоже, що вичерпується і пара залишає цей двигун, треба шукати інші варіанти.

– Головне в цьому буремному світі – знайти своє місце, а в нашому випадку – Україна не шукає, а відвойовує своє місце, іншого шляху у нас нема. Слава Україні!

– Героям Слава!

Ігор Долгов

Джерело новини: УКРІНФОРМ