Асоціація
Українсько-Китайського
співробітництва
  • Оглядач / Інтерв'ю та коментарі

    Чому Китай не стане новим світовим гегемоном? — Борис Кушнірук

    2022-08-26

    Останніми роками по всьому світу стало, можна сказати мейнстримним, твердження, що ось-ось і новим світовим гегемоном стане Китай.

    Дехто на цьому наголошує у вигляді сподівання, переважно це ті, кому не подобається гегемоністський статус США. Інші про це кажуть з острахом, звертаючи увагу на тоталітаризм, до якого наближається Китай, завдячуючи нинішньому керівництву цієї держави.

    Насправді міф про можливе світове лідерство Китаю, що дивно, поширений навіть в експертному середовищі західних держав, є очевидно помилковими.

    Китай не стане новим світовим гегемоном вважає Борис Кушнірук — Голова експертно-аналітичної ради Українського аналітичного центру, у цього є низка фундаментальних причин, більшість з яких неодноразово пояснювались експертами. Важливо також розуміти, що ніякого одного окремого фактора, який унеможливлює лідерський статус Китаю, не існує. Це багатошарова система причин.

    Географічний фактор

    Якщо автор не помиляється, Збігнев Бжезинський, у своєму фундаментальному геополітичному досліджені  “Велика шахівниця”, першим означив статус Китаю як острівної держави. Дивлячись на мапу світу, впевнено можна сказати, що це нісенітниця.

    Але якщо уважніше подивитись на географічне розташування Китаю,  то можна побачити, що з півночі та північно-західного напрямку він межує з безмежними лісовими просторами Східного Сибіру. Західна частина Китаю впирається у пустелі та гори. Як свої, так і межуючих з ним Монголії, Киргизії, Таджикистану, Бутану, Індії, Афганістану. А на півдні та сході впирається у моря. Тобто, для того, щоб у геополітичних обсягах торгувати і  комунікувати зі світом, Китаю потрібно використовувати флот. Що зазвичай і доводиться робити острівній державі.

    А ось географічне місце розташування самого Китаю, навіть всупереч нинішнім незрівнянно швидшим можливостям транспортного сполучення, надто далеко знаходиться від більшості основних центрів світу — Америки (Північної та Південної, Африки, Європи). Тому це обмежує можливості для геополітичної присутності Китаю в різних частинах світу.

    Відсутність власного глобального проєкту

    Ще однією причиною, яка унеможливлює гегемоністський статус Китаю — відсутність власного глобального проєкту.

    США, попри несприйняття цієї держави багатьма у світі, такий проєкт має. Він базується на свободі, можливості досягти успіху, завдячуючи своєму таланту, наполегливості та працьовитості. Кожен, незважаючи на колір шкіри, національне походження, віросповідання, сексуальну орієнтацію, може там реалізуватись. Це притягує.

    США можуть не любити, але навіть тим, хто негативно до неї ставиться, подобається їхній кінематограф, їхні актори, їхні пісні та виконавці, їхні авто та мобільні телефони, їхній спосіб життя.

    Статус гегемона передбачає, що на тебе хочуть бути схожим, бажатимуть мати такий самий спосіб життя.

    А от у Китаю такого глобального проєкту немає. Від слова взагалі. І яким би за обсягом ВВП великим він не став, китайський спосіб життя ніде, окрім Китаю, не бажатимуть сповідувати. Не дуже багато за межами Китаю охочих дивитись китайське кіно, слухати китайські пісні, бути схожими на китайських громадян.

    Національна окремішність

    Дотичною до цього є ще одна особливість Китаю, яка не сприятиме світовій гегемонії — національна окремішність.

    Китайська цивілізація, як до речі і японська, протягом останнього тисячоліття, фактично до кінця 19-го століття, формувалась як закрита система, в якій не хочуть бачити чужинців і не дуже сприймають їхню культуру, традицію, релігію.

    З одного боку, це сформувало неймовірно самобутню культурологічну та ментальну цивілізацію як в Китаї, так і в Японії. Але з іншого — вони не спроможні асимілювати іноземців. Не з точки зору окремої людини, а як масового явища.

    Демографічна проблема

    Своєю чергою це впливає на іншу проблему — демографічну.

    Довгий час неймовірне зростання чисельності населення Китаю сприймалось як беззупинний процес. Багатьом здавалось, що з часом, китайці стануть превалюючою нацією у світі. Дехто з іронією, а інші цілком серйозно, радили вчити китайську мову, яка стане чи не головною мовою світу.

    Але зараз демографічна ситуація у Китаї геть інакша. Китай вже з початку 90-х років минулого століття увійшов у стадію демографічної кризи. Саме з цього моменту коефіцієнт фертильності (вказує скільки дітей народжує в середньому по країні одна жінка) став нижче 2,1 (що є нижньою точкою для простого відтворення населення) і потім практично постійно, беззупинно погіршувався.

    Це було наслідком характерного для всіх країн світу, незалежно від національної та релігійної традиції, процесу урбанізації, який призводить до падіння народжуваності.

    Безперечно у Китаї прискоренню цієї негативної тенденції сприяла катастрофічно некомпетентна державна політика “одна родина — одна дитина”. Але навіть без неї цей процес розпочався би. Що, правда, характерно для більшості країн світу, в яких жителі міст перевищують 2/3 від всього населення.

    Демографічний прогноз для Китаю дуже невтішний. Якщо зараз чисельність населення Китаю складає 1,4 млрд, то до кінця 21-го століття ООН прогнозує падіння чисельності китайського населення до 750 млн.

    А оцінки команди Шанхайської академії соціальних наук виглядають ще песимістичніше. Вони прогнозують щорічне середньорічне падіння чисельності населення Китаю на 1,1% після 2021 року, що призведе до його скорочення до 587 мільйонів у 2100 році.

    Значно більше проблем пов’язано з віковою структурою населення. Китай неминуче зіштовхнеться з усе більше старіючим населенням. Частка людей похилого віку невпинно зростатиме. А це означає, що все менше людей працездатного віку повинні будуть забезпечувати все більшу частину непрацюючих (дітей та осіб похилого віку). Що створюватиме тиск на забезпечення конкурентності виробництва і економіки. Додати також варто, що особи похилого віку ще і мало споживають, навіть якщо у них є заощадження і вони можуть фінансово самі себе утримувати. Що теж не сприяє внутрішньому споживчому попиту.

    Добре, скажуть скептики, але ж населення США теж має старішати та скорочуватись. А тут варто нагадати, що США має свій глобальний проєкт країни відкритої для амбітних людей з усього світу. Щорічно, правдами і неправдами, туди намагаються потрапити і оселитись мільйони осіб. Тому населення США на кінець 21-го століття навіть за песимістичними прогнозами не скорочуватиметься, а зросте до 336 млн.

    І вікова структура населення там буде незрівнянно кращою ніж у Китаї.

    Авторитарний режим як фактор внутрішнього та зовнішнього обмежувача

    Саме авторитарна модернізація дозволила Китаю здійснити потужний стрибок у своєму економічному розвитку. Автор не дискутує, наскільки це був найбільш ефективний спосіб розвитку економіки. Наприклад, сусідні Тайвань та Японія забезпечили свій розвиток без авторитаризму, але річ не у тім. Питання у тому, що шлях авторитарної модернізації себе вичерпав. Для подальшого економічного зростання Китаю потрібно нарощувати внутрішнє споживання. Це вимагатиме динамічного розвитку середнього класу. А він потребує свободи економічної діяльності та свободи особистої, з правом на свободу слова, свободу самовираження, демократичних виборів тощо. Малий та середній бізнес не може існувати в умовах авторитарного режиму, який наближається до нового тоталітаризму. Таким чином виникає протиріччя, яке у межах існуючої державної моделі Китаю, не має розв’язання.

    Крім внутрішніх факторів впливу авторитаризму, які обмежують її економічний розвиток, є і зовнішні. Авторитаризм всюди призводить до однакової логіки дій можновладців. Вони стають все більш корумповані та придушують будь-яку опозицію у межах країни.

    Якщо ж йдеться про більші за чисельністю населення  та економічним розміром країни, то вони починають активно висловлювати територіальні претензії до своїх сусідів. Китай йде тим самим шляхом. Якщо подивитись, то він має територіальні претензії майже до всіх своїх сусідів. А це те, що не сприяє формуванню світової та навіть регіональної гегемонії. Бо коли на якусь країну починають дивитись з острахом, то шукатимуть друзів та підтримку повсюди, щоби захистити себе від агресивних, авторитарних намірів. Це не сприятиме їхньої економічної, культурної, наукової та будь-якої іншої форми співпраці.

    І поки Китай залишатиметься авторитарним, у той чи іншій формі проти нього “дружитимуть” практично всі сусіді. Може за виключенням Північної Кореї, і звісно РФ.

    Китай не зможе стати світовим гегемоном, але це не означає, що США зберігатиме свій сьогоднішній статус без змін. Цей нинішній світовий гегемон стоїть перед численними викликами, і невідомо ще чи зможе з ними впоратись.

    * Точка зору автора може не збігатися з власною точкою зору

     

    Укрінформ

     

    Напишіть відгук

    Your email address will not be published.