У Китаї, де в інфраструктурі переважає велике і навіть гігантське, я відчув себе дуже маленьким. Прилетівши в Пекін і пройшовши паспортний контроль, я ще кілька кілометрів їхав на спеціальному поїзді величезним аеропортом, щоб забрати свій багаж.
Камери спостереження, немов екзотичні фруктові плоди, рясно висіли на стовпах всіх центральних вулиць, а вхід на будь-яку станцію метро починався із проходу через рамку металодетектора і доріжки рентгенівського апарата для сканування речей. Відчуття таке, ніби Великий брат із літературних фантазій Джорджа Орвелла стежить за тобою. Він м’яко доглядає і піклується про твою і свою безпеку.
У Китаї я відміряв всі диспропорції світу. Коли мій пекінський гід Зоя сказала, що в місті живе приблизно 26 млн людей, я зазначив, що в моєму Києві — до 5 млн. А латиш Агріс із моєї тургрупи додав, що у всій Латвії проживає цілих 2 млн людей.
У Китаї я відчув себе людиною з минулого. Зайшов у закусочну KFC, обрав на величезному екрані біля входу все, що хочу з’їсти, підтвердив замовлення і вже готовий був розплатитися. На вибір мені запропонували зробити це через додатки AliPay, WeChat або QQ. Про кредитну картку або готівку навіть мови не було. Я залишився голодним і приниженим.
Тут усе можна оплатити телефоном через QR-код, що висить над будь-якою крамничкою. І не потрібен ніякий термінал, тільки програма WeChat (аналог Viber або Telegram), із тією різницею, що в одному Китаї у неї 1 млрд користувачів. Це головний месенджер країни і, напевно, наймасовіший у світі. Місцеві кажуть, що навіть милостиню вуличним жебракам можна подати в такий інноваційний спосіб.
У Китаї я відчув себе здивованим. Після нічного переїзду з Лояня в Пекін на залізничному вокзалі мене мав зустріти незнайомий мені водій. Я йшов у щільному натовпі китайців і, зрозуміло, хвилювався, бо не був упевнений, що гід мене впізнає. Але ось він здалеку махає мені рукою. Я — в повному здивуванні. Їду з ним у машині і ламаю собі мізки: як він мене впізнав у цьому натовпі?
У Китаї я відчув себе студентом. На будь-яку послугу, надану мені китайцем, я усміхався й казав «сесія», що в перекладі означає «дякую».
У Китаї я відчув себе вразливим, бо абсолютно не знаю правил дорожнього руху. І неважливо, що сам за кермом уже понад 20 років і об’їхав пів Європи. Тут керують по-особливому, перелаштовуються з ряду в ряд раптово і без поворотників. Китайський броунівський автомобільний рух. У нас би за таке фігурне катання покарали самі автомобілісти, але тут це як належить.
У Китаї я відчув себе селебріті, зіркою світового рівня. Маленький хлопчик, його мама, група миловидних китаянок і навіть літній чоловік, який ніс на своєму обличчі весь азійський смуток, хотіли сфотографуватися в Сіані не з воїнами знаменитої Теракотової армії, а зі мною. Особливо комічно виглядала китаянка, яка замислила таємно сфотографувати мене в готельному ліфті із дзеркальними стінами.
У Китаї я відчув себе засмученим. Пройшовши довгим повністю скляним мостом, який зрадницьки гойдався на величезній висоті, я задумався: що ж таке в цих китайців — їхній міст висить уже десять років, і немає в ньому навіть тріщинки, а наш київський велосипедно-пішохідний дав слабину наступного дня після відкриття.
У Китаї я відчув себе розгубленим. Я не міг зрозуміти, як поєднати разом серпасто-молоткасту символіку на площі Тяньаньмень, відсторонену усмішку величезного викарбуваного в скелі Будди в Лояні та блискучий капіталізм на головних вулицях будь-якого китайського міста.
Але потім зрозумів. Через розетку. Звичайну китайську розетку в номері свого готелю. У світі є кілька несумісних стандартів електроживлення, зі своїм вольтажем і частотою в мережі. І якщо їдеш кудись, то береш адаптер для своїх гаджетів. У мене теж такий є, універсальний. Але тут він мені не знадобився. Бо китайці придумали універсальну розетку. Для всіх стандартів одразу. Вони взяли в руки маленький світ і адаптували його під великого себе.
Напишіть відгук