Алена Оласюк: «Сучасне мистецтво для Китаю – новий кітч»

2018-10-30

Українська художниця Алена Оласюк зараз набагато частіше радує своєю творчістю не українських, а китайських любителів сучасного мистецтва, оскільки вже протягом семи років живе в Пекіні. Але при цьому вона не забуває про Україну і про те, як починався її життєвий шлях. Більше того, зовсім нещодавно дівчина створила власний бренд одягу DYWWA, називаючи його «класичним витвором мистецтва, яке можна носити на собі».

FAQinDecor з інтересом поспілкувався з молодою художницею і дізнався, на якому рівні зараз сучасне мистецтво в Китаї, як об’єднати картини і одяг, і чому у художника має бути освіта маркетолога.

Про батьків і життя в трьох країнах

В моїй родині немає художників. Хоча мама у мене була креслярем, а батько, будучи льотчиком, просто добре малював. У підсумку, від батька я взяла любов до чорно-білого, оскільки він багато малював ручками і олівцями, а від мами – пір’я для туші.

Ми всі малювали, коли були дітьми. Мама каже, що коли мені було три роки, я сказала, що коли виросту, то стану художником. Не пам’ятаю цього, але малювала я дійсно завжди. Хоча ніколи не робила цього фанатично, а до недавнього часу я взагалі заперечувала той факт, що я одного разу стану художником. Мені хотілося займатися мистецтвом більш комерційною. Наприклад, п’ять років тому ми з братом створили онлайн-платформу, де планували представляти художників для продажу їх предметів мистецтва. Тоді я вважала, що саме в такому розрізі мені потрібно займатися мистецтвом.

Цікаво те, що я прожила в Росії, Україні та Китаї практично однакову кількість часу. Я народилася в Росії, так як батько був військовим, хоча самі батьки були з України. Там я виросла в військовому гарнізоні, на Далекому Сході, а це було якраз поряд з Китаєм. Тому вже тоді мені був знайомий смак китайських і корейських солодощів. Батьки також в якийсь момент почали більш щільно цікавитися китайською культурою і бізнесом. Трохи пізніше вони відправили мене і брата вивчати мову безпосередньо в Китай. Але коли мені було 8 років, ми переїхали в Україну, де мені вже довелося вчити українську мову і плідно працювати перед своїм другим переїздом на Схід. З тих пір я перебуваю в Китаї вже 7 років. Складно охарактеризувати кожен етап окремо, але точно можу сказати, що всі вони були певними періодами на шляху до дорослого життя, по-своєму насиченими і різноманітними.

Вступити в Хмельницький ліцей на «художника-оформлювача» було обопільним рішенням – моїм і моїх батьків. Мені дуже не подобалося вчитися в школі і не хотілося закінчувати останні класи, тому я вирішила самостійно добувати собі професію.

Нерозумно заперечувати своє минуле. Звичайно, Україна для мене – практично «мати», і мені приємно говорити, що я українка. Завжди з величезним задоволенням повертаюся додому.

Про мистецтво і людей в Китаї

Мені пощастило, що коли я переїхала до Пекіна, там вже два роки жив мій брат, який згодом і допомагав мені у всьому. Тому освоїтися було набаго легше. Я потрапила в величезне, насичене різними людьми і подіями місто: в такій атмосфері не особливо зосереджувалася на дискомфорті.

В Китаї я навчилася ігнорувати багато повсякденних моментів, властивих саме цій країні. Наприклад, смог або китайців, що плюють. Звичайно, наші культури дуже сильно відрізняються, але найбільше мене дратує не бруд, не неохайність китайців, які обурюють більшість людей, а те, що китайці дуже прямолінійні, і в них відсутня культура «прелюдії» під час спілкуванням. Замість того, щоб запитати «як справи?» і «чи все гаразд?», вони відразу задають конкретні питання або щось просять. Хоча іноді, коли я бачу не зовсім культурних людей і в нашій країні, то розумію, що всі ми різні, і це природньо.

Робити висновки про рівень сучасного мистецтва в Китаї не так просто. Тут абсолютно все на своєму, якомусь відокремленому рівні, який дуже складно порівняти не тільки з нашою країною, а й зі світом в цілому. Сучасне мистецтво для Китаю – новий кітч. Зараз відкривається все більше і більше арт-зон не тільки в Пекіні, але і в інших провінціях.

Китайці проявляють інтерес до іноземних художників, як до диковинки. Але вкладати гроші в них – дуже побоюються. Хоча зараз вже інший час, оскільки Пекін став дуже інтернаціональним містом. На даний момент в цьому місті проходить набагато більше виставок світових художників, ніж раніше, а це дозволяє «виховувати» китайців. Вони вже набагато більше відкриті до придбання зарубіжних робіт, але якщо буде вибір між китайським і іноземним художником – швидш за все вибір впаде на перший варіант.

Молоде покоління китайців більш відкрите. Зараз ті, кому близько 30-ти років, хто повернувся після навчання за кордоном, намагаються жити швидше за Західним способом життя, вчаться розбиратися у вині та мистецтві. У них це не завжди виходить, але вони намагаються.

Ручна робота Алени Оласюк

Сучасне мистецтво в Китаї набагато молодше українського, але кураторство тут, хоч і не набагато, але все ж більш розвинене, ніж в Україні. Хоча воно також не є ідеалом, але розвиток помітно неозброєним оком, враховуючи, що все це почалося тільки з 90-х років.

Про творчість і творчий процес

У кожного художника свій стиль, свій підхід, своя доля. Коли живописець критикує графіку – це складно оцінювати. У мене є друг, він дуже відомий і успішний художник в Китаї і іноді, коли я спілкуюся з ним, то розумію, що ми з двох різних світів. Він створив себе за часів піку розвитку мистецтва в країні, але зараз погляди на мистецтво трохи помінялися. Проте, я завжди радію, коли критикують мої роботи, хоча не часто у кого виходить зробити це конструктивно. Сучасне мистецтво складно судити.

Останні пару років я працюю тільки в одному стилі. У мене все просто – мінімалістичний максималізм (посміхається). Мені настільки це подобається, що найближчим часом я не планую на цьому зупинятися.

Художнику необхідна спеціалізація маркетолога. Якщо він не знає, як себе показати і презентувати глядачам, то він просто не існує.

Напевно, першим героєм, який вплинув на формування моїх творчих поглядів, був Сальвадор Далі – його неймовірні самолюбство і ставлення до всього, як до гри і бізнесу, мене підкупило. Крім того, мені дуже подобається естетика Амедео Модільяні. Мене надихають виключно випробування і люди – це те, що дає емоції і те, що завжди цікаво вивчати.

Люблю кожну свою нову картину, але в той же час починаю недолюблювати старі. Зазвичай на написання картини у мене йде мінімум чотири дні. Одну зі своїх картин я малювала чотири місяці. Але зараз накопичилося більше досвіду і процес став набагато швидше.

Про власний бренд одягу DYWWA

Творчі ідеї приходять, коли я дуже втомлена. В один з таких днів мені прийшла в голову ідея: чому б не спробувати зробити принт на майку від Wood Carved Block і використовувати при цьому фарбу для тканини. У той момент у мене все виявилося під рукою, я спробувала і у мене вийшло. На наступний день я опублікувала фото футболки в соцмережу і підписала «Do you want to wear an artwork?», Скорочено DYWWA. Було дуже важливо, що для створення унікальних футболок мені не потрібен був фабричний принт та інше, на що в той момент у мене абсолютно не було грошей. З цього все і почалося. Хоча незважаючи на те, що цій ідеї вже 2 роки, всерйоз до неї підійшла тільки нещодавно.

Одяг, який ми почали виготовляти, – це класичний витвір мистецтва, яке можна носити на собі. На кожній футболці або майці принт ручної роботи створено різьбленням по дереву, видрукуваний і підписаний мною. Це більше, ніж бренд – швидше public art. До того ж, всі принти створені в дуже мінімалістичному і лінійному стилі в чорно-білих кольорах. До речі, такі футболки також виставляються в галереях.

Я завжди любила одяг, тому закінчила Пекінський інститут моди – це дало мені посил і своєрідний комфорт в цій сфері. Люблю фотографувати і займатися маркетингом, саме цеі і дозволяє мені розвивати цей бренд.

“FAQinDecor”